— Мужики, треба встановити ось цю цистерну так, щоб під нею можна було розкласти багаття.
— Розчин затвердіти мусить, це день чекати, — закрутили головами муляри.
— Мужики, за годину вже цистерна стояти мусить на вогні. Важлива справа, доля України від неї залежить. Зробіть.
Мужики перекурили, щось тихенько погомоніли і взялися до справи. Екскаватор викопав фундаменти, туди затрамбували бут, на ньому швиденько звели дві колони з вогнетривкої цегли. Зверху зробили вигин, щоб цистерна ідеально стала. Зварювальних тим часом зрізав її з шасі. Потім краном установили. Вийшло так, наче цистерна тут і була.
— Мужики, допоможіть багаття розпалити, я доплачу, — попросив мулярів. Вони швиденько наносили дров, підклали під них сухої трави, підпалили. Ось уже багаття горіло під усією цистерною. Туди заливали воду зі струмка, який швидко вичерпали. Бухгалтер поїхав у село, набрав там води по колодязях. Налили майже повну. Багаття вже горіло щосили. Кухарі порубали на шматки дві свинячі туші, зараз чистили овочі. Чекали, поки вода закипить. Я наказав прибрати з галявини непотрібну техніку, а екскаватору накопати кілька десятків окопчиків, де можна було б сховатися під час бою.
Подивився з телефону новини в інтернеті. Там було багато повідомлень про Всеукраїнський фестиваль борщу. Його критикували — мовляв, хіба на часі робити такий захід, коли війна триває і криза в економіці? Однак фестиваль це не зупиняло, в кожному місті й селищі на центральній площі зараз розводили багаття, щоб зварити казан борщу. Тим часом надійшли повідомлення з Росії, де почалася кампанія супроти борщу. Громадян закликали не варити цю бандерівську страву, закладам громадського харчування надійшла сувора вказівка виключити борщ зі своїх меню і припинити його приготування. Це стосувалося і традиційного, і зеленого борщів, скоромних та пісних варіантів. Заборона борщів викликала жваве обговорення в інтернеті, але ніхто не розумів, що ж сталося насправді. Я — розумів.
Закрутив головою, бо ворог демонстрував навдивовижу швидку реакцію. Думав, що второпають лише завтра, а вони вже зараз вживали контрзаходів.
Я пішов до майора. Той сидів біля штабного авто, тримав у тремтячих руках цигарку. Розгублено подивився на мене.
— Другу колону накрили!
— Як? — Я нітрохи не здивувався, просто цікавився подробицями.
— А так! Прямо на дорозі! Їхала назустріч вантажівка і вибухнула! Чотири одиниці техніки знищено, півтора десятка тільки двохсотих! — Він подивився на мене. Чекав пояснень.
— Тут буде не менш спекотно. Готуйтеся. Стежте за околицями. Нас обов’язково атакуватимуть. Ваше завдання — прикрити яр, щоб ми змогли будь-що доварити борщ.
— Для чого?
— Я ж сказав: для України. Від того, як усе тут пройде, залежить, чи переможемо ми, чи будемо знищені! — сказав урочисто і суворо подивився на майора. Той перелякано закивав. — Прийде мій заступник, його позивний — «Бухгалтер». Він воював у добровольчих загонах, був у полоні. Виконувати його накази, як мої.
Я повернувся в яр. Колективи самодіяльності там вже убралися в концертні костюми, чекали. Я наказав співати народні пісні, щоб музики грали, а танцюристи витанцьовували. Свято — так свято.
— І в будь-який момент будьте готові за моїм наказом заспівати гімн.
— Але для кого? — здивовано спитав керівник управління культури.
— Побачите, — пообіцяв я. — Працюйте.
Колективи заспівали. Від цистерни пішов запах вареного м’яса. Кухарі перемішували бульйон вирубаними палицями, на які набили дошки. Можна було б лопатами, але ми ж не варвари якісь, щоб із лопат їсти. Вода в цистерні вирувала, муляри знай собі підкладали дрова. Я наказав налити всім по сто грамів, щоб трохи підбадьорити людей. Офіціантки почали швидко розливати по чарках.
— Слава Україні! — крикнув я.
— Героям слава! — Натовп відповів так дружно, що аж вуха заклало. Ось і добре, люди були налаштовані рішуче, пісні залунали значно веселіше. Я перевірив м’ясо, наказав класти овочі. Подивився спеції. Головний інгредієнт — ціла в’язанка гіркого перцю. Він мусив бути ядерний, Бухгалтер сказав, що скуштував — і досі язик пече. Все мусило вийти як слід.
Я відійшов. Мовчун непомітно прямував за мною, тримав зброю напоготові. До мене підійшов Бухгалтер. Ми присіли на поваленому дереві, слухали співи, дивилися на вогонь.
— Ти віриш у чудовиськ? — спитав я Бухгалтера.
— Не вірю, а знаю, що вони існують, — сказав він. — Я читав вашу книжку.
— Читав? — Я здивувався.
— Так, читав. Уривки, які зміг знайти. Лише вісім розділів зі ста. Ці уривки справляли враження правдивих, але я не вірив. А потім я побачив те одоробло, яке переслідувало вас у Києві. Я вірю своїм очам, і я повірив у чудовиськ.