— Що ж добре. Ходімо, хлопці, — сказав своїм. Підійшов до зв’язаних есбеушників. Показав їм посвідчення. Якщо ще раз мені трапитеся, полетите з посад.
З тим і пішли.
— Вони ж справді з СБУ — сказав уже в ліфті Бухгалтер.
— Так, але вони злодії. Прикривають крадіжки і торгівлю культурними пам’ятками.
— Вони спробують помститися.
— Бухгалтере, повір, це найменше, чого нам треба боятися.
Ми вийшли на вулицю, побачили, що букініст вирішив не чекати, чим усе закінчиться, і улив. Поїхали на Лук’янівський цвинтар. Там я знайшов білий хрест, вклонився перед ним, розповів, що і як. Хлопці ошелешено стояли осторонь. Уже коли йшли до виходу, Бухгалтер таки спитав, що коїться.
— Збираю сили для удару, — пояснив я.
— А хто такий Василь Литовський?
— Митрополит Київський та всієї України, людина, що відновила Українську автокефальну православну церкву.
— Це коли було?
— Після розпаду Російської імперії. Там був справжній ренесанс українського православ’я, але потім більшовики злякалися і знищили церкву, залишивши лише структури Московського патріархату. Митрополита Василя розстріляли. Невідомо навіть, де він похований.
— А той хрест?
— Пам’ятний хрест на символічній могилі, щоб хоч якось ушанувати пам’ять.
— А як цей митрополит пов’язаний із третім фронтом?
— Побачиш. Їдьмо в Лавру.
У мікроавтобусі наказав підготувати зброю, розповів про план. Хлопці не те щоб злякалися, але трохи засумнівалися.
— Владюшо, ти певен, що це потрібно? — спитав Бухгалтер. — Це ж криміналка якась, майже тероризм.
— Захищати Батьківщину — це не злочин.
— Так, але напад…
— Щоб атакувати, потрібно подбати про тили. Цим ми зараз і займемося.
— Ну, добре, тобі видніше, — кивнув Бухгалтер.
Невдовзі ми були вже біля Лаври. Зайшли через центральний вхід, фальшиві козачки з охорони спробували узяти з нас гроші, але я тицьнув їм в обличчя документ із Адміністрації Президента. Зайшли до церкви поруч, я наказав купити всі найбільші свічки. Запалили їх і поставили. Потім наказав відвести нас до керівництва. Нас відвели до розкішної будівлі неподалік. Ми ще й не підійшли, коли вибіг дебелий чоловік із широкою бородою й грізним поглядом. Той самий, якого я бачив на відео. Наші документи погляд цього чоловіка дещо пом’якшили, але коли я спитав про «Катехізис», він почервонів і став кликати охорону. Набігли якісь російськомовні козаки, але побачили зброю Мовчуна та Бухгалтера і зупинилися.
— Справа державної ваги. Книжку доведеться віддати.
— Немає в мене цієї книжки, що за маячня? — спитав чоловік.
— На кону — доля України!
— А я тут до чого?
— Може, віддаси по-доброму?
— Ти єпископу погрожуєш? — гнівно спитав чоловік.
Я вдарив його між ніг. Він переламався навпіл, козаки зойкнули, хлопці наставили зброю. Повалив чоловіка на землю, вдарив по голові. Відчув на собі погляд Бухгалтера. Він ніяк не міг звикнути, що наша благородна мета виправдовувала будь-які засоби. Ну, нічого, ще звикне. Я перевернув чоловіка горілиць, почав мацати чоло. Потім узяв довгу шпицю, намірився й увігнав у голову. Чоловік смикнувся.
— Ти що, його вбив? — спитав ошелешений Бухгалтер.
— Ні, просто перевстановлюю його на правду, — пояснив я й покрутив шпицею у голові, аж поки щось не клацнуло.
— А де кров? — спитав Бухгалтер.
— Яка кров? Це ж біоробот. Значну частину єпископів московської церкви замінили на біороботів. Щоб краще виконували накази з Москви. Ну ж бо, прокидайся.
Я поплескав єпископа по щоках. Він розплющив очі. Подивився на мене з гнівом.
— Я тебе в порохню розітру! — крикнув він.
— Де «Катехізис»?
— У ближніх печерах, — сказав він і миттю схопився за рот, дуже здивований. — Як це?
Спитав чи у себе, чи у мене.
— Де саме?
— У тайнику біля мощів Симеона Суздальського, — сказав єпископ і знову схопився за рот. Здавався украй переляканим. — Я нічого не казав! — крикнув чи то собі, чи то мені.
— Що за тайник?
— Сейф із кодом.
— Який код? — спитав я, а єпископ затулив руками рот, щось пробурмотів, я не розібрав. Руки прибрав і повторив питання.
— Нуль-чотири-нуль-два-вісімнадцять. Чому я це кажу? — закричав перелякано.
— Я відімкнув у тебе блок брехні. Ходімо, покажеш. — Приставив пістолет до голови і примусив підвестися. Ми пішли до ближніх печер. Я з єпископом попереду, а Мовчун із Бухгалтером — за нами.
— Я не хотів говорити! Не хотів! Мене примусили! — бубонів переляканий єпископ. — Мені не можна було говорити, не можна!