— Підводься! Ну! — Він шепотів, геть переляканий, і важко дихав. Ми були в кущах, неподалік чулися постріли. — Опритомнів? Ходімо! — Полковник говорив пошепки. У правій руці тримав пістолет. Поруч був охоронець.
— Де генерал? — спитав я.
— Там. — Полковник кивнув кудись убік. Я побачив полум’я. Мабуть, палав гвинтокрил. Ще постріли, потім крики. Охоронець підняв автомат. Мабуть, хотів стріляти.
— Ні! — Я схопив його за руку. — Не треба, бо нас помітять!
— Відступаємо! Швидше!
Ми підхопилися і побігли. Бігти вдавалося не дуже, бо ноги не слухалися. Боєць мені допомагав не впасти, в голові паморочилося. Я намагався йти, потім різко зупинився. Боєць здивовано подивився на мене. Я швидко почав знімати куртку. Пальці не слухалися, не могли розстебнути ґудзики. Полковник, що вже пробіг уперед, повернувся.
— Ти що робиш? — прошепотів мені. — Холодно!
— Цить! — прошипів я. Скинув куртку. — Граната в тебе є?
— Що? — ошелешено спитав полковник.
— Є, — кивнув боєць.
— Для чого тобі? — спитав полковник.
— Треба. Давай! — наказав я. Боєць здивувався.
— Ти вмієш із нею поводитися? — спитав полковник.
— Зараз побачите.
Узяв гранату з рук бійця. РГД-5. Мабуть-таки, в Києві передбачали ускладнення, коли відправили генерала з добре озброєною охороною. Дістав із кишені складаний ніж. Відрізав шматок шнурка зі свого кросівка. Обв’язав тим шматком гранату, а кінчик прив’язав до камуфляжної куртки. Якщо хтось різко смикне її, шнурок злізе, важіль звільниться, і ударник розіб’є капсуль. Обережно поклав. Полковник і боєць дивилися за мною. Спочатку схвильовано, а потім уже захоплено.
— Ходімо!
І ми побігли. Здається, лісосмугою. Позаду пролунав вибух. Може, баки гвинтокрила, а може, там був якийсь боєзапас. Бігли далі. Я потроху отямлювався, пришвидшувався. Раптом новий вибух — і ревіння. Хтось поспішав і смикнув знайдену камуфляжну куртку. Отримайте і розпишіться, дорогі друзі!
— Сюди! — прошепотів я. Ми повернули праворуч, до іншої лісосмуги. Потім забігли в невеличкий ярок між ланами. Було темно і холодно. Зима. Трохи відпочили, прислухалися. — Що з генералом?
— Він наказав узяти тебе і відступати. А сам залишився затримати ворога. Що то було? — спитав полковник. У нього тремтіли руки. Боєць зайняв позицію, готовий відкрити вогонь. Мені сподобалася ця діловитість.
— Не знаю, — відповів я.
— Це ж на тебе полюють! — прошипів полковник.
— Полюють зараз на нас усіх.
— Генерал загинув? — спитав полковник.
— Ну, судячи з того, що стрілянини не чутно, — мабуть, так.
— І що ми будемо робити далі?
— Спробуємо вижити. Але для цього треба бути дуже обережними. В тебе є телефон?
— Ні. Нам наказали здати їх іще перед вильотом з Києва.
— Правильно зробили. Ходімо!
Ми побігли лісосмугою далі. За кілька хвилин добігли до місця, де лісосмуга розходилася у два боки. Там я встановив розтяжку. Боєць мені допомагав, а полковник тремтів поруч.
— Заспокойся, — наказав я йому. — Опануй себе! Інакше нас знайдуть!
— Й-й-й-як? — спитав полковник, якого трясло, наче у лихоманці.
— Чудовиська відчувають страх. За твоїм страхом вони вийдуть на нас.
— Ч-ч-ч-чудовиська? — Полковник закляк. Боєць здивовано подивився на мене.
— А ти думав, це спецура ГРУ напала спочатку на автобус, а потім збила гвинтокрил? — спитав я. Розтяжка була готова. — Ходімо!
— 3-з-з-зачекай! — Полковник схопив мене за руку. — В-в-в-вони п-п-п-полюють з-з-з-за т-т-т-тобою.
— І як ти здогадався? Нам треба відступати! Інакше вони нас таки вполюють!
— Т-т-т-тебе! Їм п-п-п-п-потрібен т-т-т-ти! Я н-н-н-не хочу! Я п-п-п-піду! — прошепотів полковник.
— Іди. Скажи тільки, куди ви мусили мене привезти.
— Д-д-до ад-д-д-міністрації п-п-президента.
— Добре. Обирай, куди підеш, — запропонував я. Полковник пішов праворуч. Навіть не пішов, а побіг. Ламався через кущі, як кабан. Я подивився на бійця. — А ти як?
— У мене наказ. Доставити вас до Києва. Я з вами.
Йому було років тридцять, вище середнього зросту плечистий.
— Тоді вперед.
Ми побігли лісосмугою. Пробігли метрів триста, а потім я побачив яму. Здається, те що треба. Пробігли ще метрів п’ятдесят, а потім я різко стрибнув убік. — За мною! — прошепотів бійцю. Той теж стрибнув. Вийшли з лісосмуги і краєм поля побігли назад. Сніг уже розтанув, лише де-не-де біліли плямки. Підбігли до ями.
— Нагрібай листя! — сказав бійцю. Він почав нагрібати. Не питав, для чого, довіряв мені. Нагребли, залізли в яму, нагорнули листя на себе.