— Слухай сюди. Заплющ очі й думай, про щось приємне. Ти відчуєш страх, але муситимеш здолати його. Тобі буде страшно, страшенно страшно, тобі хотітиметься підхопитись і бігти геть від того страху, який наче палитиме тебе. Але ти мусиш витримати. Не рухатися й не боятися. Як би не було страшно — не боятися. Думай про щось смішне. Якийсь випадок із життя, коли ти реготав як божевільний. Або про секс. Щось, що запам’яталося. Тільки не бійся. Якщо ти злякаєшся, ми загинемо. Зрозумів?
Він ледь помітно кивнув. Мені подобалися його небагатослівність і спокій. Він приготував автомат, завмер, наче неживий. Чекав. А я — ні. У своїх експедиціях я навчився перемагати час. Інколи мені доводилося чекати тижнями. Зараз думав, що відбувалося. Мене зрадив військком. Не знаю, як його прихопили, але коли він вийшов до мене востаннє, то помітно нервував. Подарував ту куртку. Я мав би зрозуміти, що тут щось нечисте. Чого б це він щось мені дарував? Але він підкупив мене тим, що читав мою енциклопедію. Спіймав на марнославстві. Однак у куртці був маячок. Вони вели мій телефон, але продублювали систему спостереження. Спочатку орієнтувалися на телефон, а коли зрозуміли, що викрали не того, почали діяти за маячком. Знайшли гвинтокрил, атакували, ледь не вбили. Голова досі гула. Коли ми впали на землю, я сильно вдарився, аж шолом тріснув. Якби не він, я б уже був трупом. Дяка генералові, який наказав дати мені бронежилет і шолом.
Крик. Два постріли з пістолета, тиша. Полковник не втік. Нічого дивного. Бо треба було зачаїтися, ось як ми зараз. Бо вони дивилися зараз у інфрачервоному діапазоні. Полковник біг що було сили, йому стало спекотно, розстебнув куртку — і його засікли. А як же розтяжка? Невже вона залишиться непоміченою? Вибух. І ревіння. Це вам іще один гостинчик, друзі. Думали, ось так просто можна прийти й замочити найкращого в Україні фахівця з чудовиськ? Е ні, я ж дещо бачив у цьому житті.
Відчув, як боєць напружився. Щось наближалося до нас. Я був тренований, а він усе відчував уперше, і зараз йому було дуже страшно. Я стиснув його за лікоть. Мусило допомогти. Спокійно, друже, спокійно. Вони зараз роздмухують твій страх, намагаються підштовхнути тебе до жаху, до паніки, до помилок. Але ні, цей хлопець має мужність. Саме його генерал відправив зі мною — мабуть, вважав найкращим. І боєць показав, що генерал не помилявся.
Тепер і я відчув страх. У мене було дуже багато нагод натренувати вміння не програвати страху. Я знав, що буде зараз і що я робитиму. Спокійно зустрічав страх, відганяв його від себе, захищався приємними думками. Страху ставало більше, повітря аж загусало. Я сильніше стиснув лікоть хлопця, бо той трохи засмикався. Спокійно, тримаймося, ще трохи — і все це закінчиться. Згадай щось смішне. Страх не любить сміху. Коли мені було пекельно страшно, я реготав, щоб урятуватися. Смішні історії, анекдоти, жарти.
Спокійно! Я щосили стиснув лікоть, а потім відчув, що хлопець знепритомнів. Його м’язи на руці розслабилися. Молодець, це теж варіант. У цьому випадку, мабуть, іще й найкращий. Бо страху ставало більше. Десь тридцять за стобальною шкалою. Якщо хочете зрозуміти, скільки це, згадайте найжахливіший випадок зі свого життя. Згадали? Так-от, це не більше п’ятнадцяти, а найпевніше — менше десяти. А тепер уявіть утричі більший страх. Я затамував подих. Зрозумів, що треба готуватися до найгіршого. Ще більше страху. Добре, я мав резерви. Ще більше. Згадував берег річки. Ранок, літо, тиша, вже трохи нагріті сонцем дошки маленького причалу. Дивитися в нескінченне блакитне небо, а потім підхопитися, розбігтися й пірнути сторчголов. У прохолодній глибині розплющити очі серед риб і водоростей. А потім відштовхнутися ногами від дна, випірнути на поверхню і жадібно вдихнути. Молотити руками, плисти до протилежного берега, потім бігти стежкою серед верболозу, дертися на високий берег, де стояла бабусина хата. А там уже свіже молоко і ще гарячі млинці з варенням. Рай!
Я відчував смак млинців і сиродою, бачив посмішку бабусі, яка просила не кидати млинці як за себе, а хоч трохи пережовувати. Бабуся у відривному календарі прочитала про надзвичайну користь ретельного пережовування для здоров’я, відтоді навіть звичайний огірок їла хвилин зо п’ять, а вже котлету могла розтягти й на чверть години.
Страх почав зменшуватися. Де-не-де ще були його шматки, наче вцілілі плями снігу в кущах, але це вже було не страшно. Я усміхнувся. Ні, я розумів, що розслаблятися не можна, що це тільки перший бій, — я й не розслаблявся. Лежав далі. Треба було дочекатися світанку, потім спробувати дістатися Києва. Навіщось же я був там потрібний, що за мною прилетів гвинтокрил із генералом і охороною. Ось у Києві й дізнаюся навіщо. Я не тішив себе якимись ілюзіями, я розумів, що державний механізм України роз’ївся настільки, що не може не те що працювати ефективно, а працювати взагалі. Але якимось дивом цей механізм зацікавився мною. Ну, подивимося.