Выбрать главу

Гітлер ішов до мети, знищуючи геть усе на своєму шляху, не залишаючи ілюзій; Канаріс хотів ілюзії зберегти — він думав про далеке майбутнє.

Перебуваючи на нарадах та в інспекційних поїздках по районах, що межують з російськими кордонами, Канаріс дякував долі за те, що фюрер вирішив спершу вдарити по Совєтах. Рік, який треба буде віддати кампанії на Сході, дозволить Англії стати неприступним бастіоном. Дві рівнозначні сили — Берлін і Лондон — неминуче встановлять статус-кво в цьому світі, тож священна для кожного німця великонімецька ідея Бісмарка стане фактом історії. Головне — розгромити Росію. Завдання, які виникнуть після цієї епохальної перемоги, підкорять собі Гітлера, змусять його йти за логікою подій, що розвиваються, а не біснуватися, висуваючи нові завдання, коли не розв'язано головні, відправні. У крайньому разі, якщо параноїк піде далі і не вдовольниться великою перемогою на континенті, армія скаже своє слово. Після перемоги на Сході армія стане такою силою, яка значно переважатиме сили Гіммлера і Бормана. Того, хто не захоче зважати на волю солдат — справжніх переможців, буде зміщено, ізольовано, знищено. А зараз головне — розгромити Росію. Цьому треба підпорядкувати все. Це і тільки це вирішить майбутнє Великої Німеччини.

Через це Канаріс і відмовився зустрічатися з гетьманом Скоропадським. Він напевне знав, «хто є хто». Він знав про зв'язки гетьмана з оточенням Герінга; він знав, що Шелленберг послав гетьманового сина як свого агента до Європи та до Нью-Йорка для організації підпільних груп українських націоналістів, які повинні будуть виконувати завдання терористично-розвідувального характеру проти заокеанського колоса. У нього, у Канаріса, інші плани. Гетьман — стара, стомлена, а тому обережна людина. Він може давати поради, але його поради продиктовані досвідом минулого, тоді як політикові треба жити сучасним. Скоропадський зараз не потрібен Канарісу. Йому потрібні інші люди, які ще не розклалися в умовах еміграції, люди, ладні працювати з кров'ю, не зупиняючись ані перед чим.

Такою людиною адмірал вважає Степана Бандеру. Він має підстави гадати, що Бандера зробить усе, що йому буде наказано.

… Ніщо в рейху не проходило, не могло пройти та й не повинно було проходити повз апарат Гіммлера.

Після розмови із Скоропадським секретар Герінга вирішив, що старий гетьман вирядить у Краків, до Бандери й Мельника, свого посланця, який згодом проінформує його об'єктивно про все, що там побачить. Це рішення збігалося з прихованою мрією Омельченка, директора книжкового видавництва оунівців. Омельченко рвався до політики. Він боявся запізнитися до пирога, через те і квапив так гетьмана.

Але перепустку іноземцеві міг видати тільки апарат Гіммлера. Люди СД зацікавилися місією Омельченка — він подібний до лакмусового паперу, за ним треба постежити. Він допоможе СД краще зрозуміти, що ж таке ОУН зараз, у ці дні — в плані реального інтересу, виявленого гестапо, а не ілюзорного, який дозволяли собі мати Канаріс і люди з відомства Розенберга.

КУРТ ШТРАММ (I)

… Тільки спочатку, першого дня, біль був пронизливий, особливо коли руки затискали дерев'яними колодками, ноги прикручували ременями і чоловік у накрохмаленому білому халаті сідав напроти Курта й починав повільно затискати в лещатах пальці —спершу мізинець, тоді безіменний, а потім вказівний.

Коли вони робили це вперше, Курт звивався, кричав і мріяв тільки про те, щоб швидше втратити свідомість і не бачити, як ніготь поступово чорніє і як крізь пори повільно тече кров.

А потім, після першого дня, відсиджуючись у карцері, в темному, підвальному сирому боксі, де не можна було ані підвестися на весь зріст, ані лягти, він зрозумів, що, звиваючись, приносить радість тому лікареві в накрохмаленому білому халаті та есесівцям, які сиділи в сутінках, за лампою, котра била у вічі жарким променем, що роздирав повіки. Зрозумів він і те, що кожен рух під час катування посилює біль, який стає від цього особливо пронизливим і безмірним.

«Все кінчено, — ясно розумів Курт, і тільки це розуміння правди робило його здатним думати: в такому становищі ілюзії перетворюють людину в зрадника, дурня чи божевільного. — Тепер для мене все кінчено. Жити треба чесно, але найважливіше, мабуть, для людини — це зуміти чесно піти, бо це найбільше випробування — це все-таки не слава, кохання чи хвороба, а смерть, саме смерть».