— Пані Прокопчук? — Ганна почула за спиною тихий голос. — Ви хотіли бачити мене?
— Здрастуйте, пане Богданович. Дякую за те, що ви знайшли для мене час.
— По-російськи ви не розмовляєте? Я погано розумію вашу мову…
— Я не знаю російської мови, — рішуче відказала Ганна. — Я знаю українську мову… Можливо, ми говоритимемо польською?
— Ні, ні, ляхів я теж не розумію. Німецькою?
— Французькою, будь ласка.
Богданович ледь скривився:
— Ну що ж, давайте французькою. Що вас привело до мене? Я свого часу читав про ваші сонячні міста… Ви учениця Корбюзье?
— Так.
— Народилися в Росії?
— Ні. Я народилася у Кракові, а потім жила у Варшаві.
— Варшава — російське місто. Воно входило до складу імперії, — зауважив Богданович. — Отже?
— У Кракові залишилися мої діти. Родина… Я прохала б вас допомогти мені повернутися туди. Хлоп'яткам потрібна мати, надто ж у такий тривожний час…
— Ви маєте рацію, ви маєте рацію, пані Прокопчук. Мати потрібна дітям завжди, надто ж у скрутну годину. За національністю ви…
— Українка. Польська піддана.
— Ваш чоловік?
— Лісний інженер Ладислав Стахурський…
— Поляк?
— Так.
— А чому ви прийшли до нас, пані Прокопчук?
— Мені здавалося, що…
— Що вам здавалося? — Богданович почав ставити запитання швидко, ніби він допитував жінку. — Що вам здавалося?
— Мені здавалося, ви, як слов'янин, зрозумієте мене…
— Ми займаємося росіянами, пані Прокопчук. Тільки росіянами. Коли б ви були російська піддана, ми завели б на вас картку і зайшли у стосунки з німецькою владою.
— До кого я можу звернутися, пане Богданович? Порадьте мені, будьте ласкаві…
— Коли ми зверталися по допомогу до українців, вони не вважали за свій обов'язок допомагати нам порадою, пані Прокопчук.
— Я звертаюся до вас як мати…
— У наш вік, на жаль, слід розмежовувати і це поняття.
— Мати божа була одна, — сказала Ганна, відчуваючи, що зараз знову заплаче. — Хіба можна у чомусь звинувачувати матерів?
Богданович розлютився, обличчя його знов якось невловимо здригнулося:
— Тих, що залишають своїх дітей, так. Ганна підвелася — рвучко, немов її ударили.
— Мені здавалося, що в газеті працюють інтелігентні люди.
— Ви не помилились. Інтелігентні люди мають право і повинні обстоювати власні погляди. Повторювати загальновизнане — доля черні. У вас все?
— Так. У мене все. Я хочу сказати вам на прощання, що ваша бездушність помститься над вами, пане Богданович.
— Мені відомщення, і аз відплачу. — Богданович також підвівся, після того як чіпко, мов баламута, оглянув фігуру жінки. — Маю честь.
Ганна прямувала до виходу, відчуваючи на спині, шиї, ногах, на волоссі, укладеному без отого огидливого, що став модним, перманенту, настирливий погляд Богдановича.
«Зараз він окликне мене, — подумала жінка, узявшись за мідну, холодну ручку, занадто коштовну й химерну на погано пофарбованих, потрісканих дверях, — я знаю, що він зараз скаже».