Саме Австрійська монархія, що відчувала гидливість до інородного слов'янського племені українців (суспільна мета якого аж ніяк не могла збігатися з метою австрійської буржуазії, що розвивалася), вже двісті років тому відкрила у Відні духовну семінарію для українців, а потім, наприкінці вісімнадцятого століття, невдовзі після приєднання Галичини, у Львові ця сама монархія вирішила створити при університеті кафедри, де викладання провадилося «народною мовою».
Розрахунок Відня був точний. Перші випускники Віденської духовної семінарії, навернені католики, прийшли до Львова й організували особливі кафедри. Щойно навернені, як правило, набагато завзятіше служать патронові, монархові, ідеї, аніж той, кому не треба доводити своєї віри й відданості, хто з народження наділений довір'ям оточуючих, бо «коли батько й дід нашої крові, то чого він може бути проти нас»? А ті, чиї батьки й діди були проти, повинні не словом, а ділом показати себе. А що означає «показати себе»? Це означає зникнути як особистість, розчинитися в ідеї патрона, підкорити себе аж до останку служінню новому ідолові.
Гнів, що поволі наростав у безземельних, затурканих українських селян проти поміщицького австрійського насильства, віденські випускники обережно повернули на поляків, таких самих слов'янських інородців монархії. Криваві сутички на межах, селянські підпали польських шляхетських фільварків — усе це шукає суду. І суд приходить — «скорий і праведний». Тож поляки й українці мусять, таким чином, усвідомити, що справедливість до них може прийти тільки із столиці, із далекої й мудрої Австрії.
Усе так і було б, але зіткнення державних інтересів звичайно шукають свого розв'язання зовні, а не всередині. Всередині — це рідко, це революція, що її негайно «обкладають» як барліг, зовнішні сили, котрі прагнуть нав'язати революції свій хід розвитку.
Усе так і було б, але народився Наполеон, який пройшов по Європі, сколихнувши глибинні води царств і монархій. Замість Росії колишньої, невідомої й далекої, з'явилася Росія інша, яка тріумфально увійшла в Париж.
І ось уже ситуація змінюється. Польській шляхті надаються права; а українці в Галичині мають навчатися у школах польської мови; ставка робиться тепер на тиск «з іншого боку». Із Санкт-Петербурга, звичайно, протест: Галичина — слов'янська область, православ'я там було споконвіку. Дійшло це до Галичини, прокотилися по «коронній землі» пожежі, полетіли голови поляків — не австрійців, а тих, кого Габсбурги виставили як щит перед собою: кидаються ж на очевидне, в цьому людина нерідко схожа на бика в кориді — йому, бідоласі, на тореро б, а він усе червоний плащ буцає.
Петербург намагався й далі тиснути. Меттерніх з добрим співчуттям на неуважно-усмішливих устах прислухався, як між французькими експромтами російських послів та обговоренням вокалізів незрівнянної Нейбах в Опера дедалі частіше й частіше порушувалося питання про Галичину. Відповідати на це Відень волів не своєю мовою, а мовою одноплемінників петербурзьких послів. Львівський митрополит звернувся до Відня з посланням: «Ми, що живемо в Галичині, не росіяни, тож і мова наша інша, одмінна від великороської».
Таким чином, факт одвертого протиставлення російської мови українській був інспірований Віднем — після ретельного вивчення «спроб» Мазепи та Орлика — через випускників Віденської духовної семінарії, в ім'я збереження інтересів Габсбурзької монархії.
А після революційних подій 1846 року, коли Відень знову змінив курс, поставив на українців, пообіцявши холопам землю за голову кожного бунтаря-шляхтича, насіння міжслов'янської ворожнечі надовго проросло кривавим квітом.
Можливість польсько-українського єднання було підірвано, але залишалася проблема російсько-українського, антиавстрійського єднання, що непокоїла Відень.
Дипломатична місія габсбурзького двора, акредитована в Санкт-Петербурзі, уважно стежила за всіма процесами, що відбувалися в Росії. Розвиток великоруського шовінізму знаходив свій прояв не тільки в наївних писаннях русофілів. Апарат жандармського відомства усією своєю практикою щороку і щогодини породжував глухий опір на околицях величезної імперії. Не може бути вільний народ, який пригнічує інші народи. Ця велика марксистська формула найточніше ілюструвалася тією зоологічною злобою, з якою царські опричники жорстоко й чванливо тіснили «ляхів», «хохлів», «татарву», «армяшок» і всяких там інших «литвинів». Заборона говорити й навчатися рідною мовою, російське судочинство, російська поліція — усе це було тим грунтом, на якому будь-яке насіння, підкинуте рукою іноземного політичного «стратега-сіяча», давало швидкі сходи.