Прокопович не прислухався до порад українських посередників, які перебували на штатній службі в Антикомінтерні — філіалі геббельсівського міністерства пропаганди, або у полковника Мартіна, у секторі агітації СС, або у доктора Тауберта, у східному відділі міністерства пропаганди, або у професора Менде — головного розенбергівського експерта, керівника східного відділу Німецького інституту по вивченню закордону. Він тепер обстоював уже й не політичну лінію, а просто свою особисту гідність. Не признаватися ж, далебі, що всі ці роки кинуто собаці під хвіст, і справа, и яку мін вірші, — химера і дурниця! (Коли йому стане сили прижатися собі в цьому, гестапівці влаштують йому влітку сорок другого року інфаркт міокарда із смертельним кінцем).
А в червні сорок першого року референт, який займався паризькими українцями, перш аніж сформулювати свої рекомендації Берліну, хотів знати про Прокоповича все. Для цього треба збирати матеріал — гестапо не квапиться, коли йдеться про людей типу Прокоповича. Питання треба вивчити всебічно, дослідивши всі можливості. Прокопович прийме Ганну: про це подбають люди з його оточення, завербовані гестапо ще на початку тридцятих років. Запис розмови з цією талановитою українкою ляже до сейфа референта. Люди типу Прокоповича з кожним не розмовляють — вони вибагливі в знайомствах. Ганна Прокопчук належить до тих, перед ким він може відкритися невідомою гранню; чого доброго, саме ця грань і зробить паризького українця зручним для того, щоб охопити його секретними службами рейху.
…Референт, однак, помилився: колишній український лідер, вислухавши Ганну, зітхнув тяжко і промовив:
— Не чекайте од мене допомоги, люба. Я безсилий зробити будь-що, бо маріонеткою не вмію бути, я Прокопович, а не Лаваль. Ми для них — ніщо… Гірко: я зрозумів це занадто пізно, коли нічого не можна змінити, сидіти на двох стільцях дозволено на бенкеті — не в політиці. Не гнівайтесь, я пропаща людина.
… Коли Ганна Прокопчук вийшла з кабінету Прокоповича, сумний і доброзичливий секретар його (агент гестапо, він підтримував контакти з керівником ОУН-М Мельником, звичайно, за санкцією і вказівкою СД, для того щоб консультувати й аналізувати всі висловлювання, акції, думки, зауваження, поведінку колишнього голови ради) тихо й проникливо сказав їй:
— Пані Прокопчук, моя вам по-братньому щира порада: кому ж і давати вам, українці, пораду, як не мені, українцеві… Подружіться з німцями. Очевидно, незабаром справжні патріоти нашої з вами батьківщини наберуться такої сили і такої самостійності, що допомогти вам у горі зможуть не словом — ділом… Вони повернуть вам Микитку і Янека… Подружіться, серденько, бігме, подружіться з німцями, вони не дадуть вас скривдити…
УРАЗЛИВА Й ТРЕПЕТНА ДУША АРТИСТА
Трушницький зачинив двері обережно, але завіси були змащені погано, тож маленький будиночок, у якому він наймав кімнату, сповнився протяжливим і тонким скрипом.
Трушницький аж зажмурився, уявивши собі, як оте страшне скрипіння розбудило стару Ванду, пана Ладислава й маленьких Микиту і Янека. Він завмер коло дверей і сторожко прислухався до темної тиші дому, але ніхто не поворухнувся в кімнатах, і тоді, заспокоєний, він, балансуючи руками, немов повітряний гімнаст, рушив через маленьку залу до свого закутка.
— У пана хормейстера є сигарети? — почув він хрипкий голос Ладислава, але перед тим, як збагнув, хто його питає.
Трушницький устиг злякатися: він з дитинства відчував страх перед темрявою.
— Я розбудив вас. Пробачте, — сказав Трушницький. — Я завтра змащу завіси. Як пані Ванда? їй легше?
Ладислав прочалапав босоніж по підлозі, причинив двері до своєї кімнати, де спав із синами, і наблизився до Трушницького: кощавий, довготелесий, у білій нічній сорочці; а що борода росла від очей, замість обличчя в нього зяяла темна пляма.
«Вершник без голови, — подумав Трушницький. — Напевне, це все-таки дуже страшно. Можна тільки заздрити людям без уяви: вони позбавлені уявлень про невідоме, вони живуть у звичному, нецікавому і заземленому світі. Зате ж у них не буває серцевих захворювань».
— Пані Ванда завтра встане з ліжка, — промовив Ладислав, і Трушницький відчув важкий дух перегару. — Матуся вже сьогодні хотіла була встати, але я умовив її полежати ще хоч день. Ось вам і наші глузування із знахарів! Не привів би я до неї пана Крижанського, і завтра її понесли б на цвинтар.