Ганна тепер нікуди не їздила: геть усі вільні години і дні вона просиджувала в організаціях Червоного Хреста, в американському консульстві, у японському посольстві, намагаючись дістати дозвіл на в'їзд до Польщі, але ніде й ніхто не міг зарадити їй або, можливо, не хотів. А потім у швейцарському відділенні Червоного Хреста молоденький, дуже нервовий і моторний клерк, невеличкий на зріст, із мавпячим обличчям, запропонував Ганні повечеряти, і тоді, додав він, «ми поговоримо про вашу справу докладніше». Він повіз її до себе, і Ганна, насилу приховуючи огиду, залишилася в нього, а через два дні, коли вона прийшла по перепустку, їй сказали у представництві, що Пауль Фроман негайно виїхав до Берна у зв'язку з хворобою його дитини і повернеться, мабуть, не раніш як через три місяці.
«Кому ж вірити? — думала зараз Ганна, повернувшись у безлюдний Монс Елізе. — Кого просити, щоб допоміг?»
Вона згадала обличчя Богдановича, яке здригалося, його швидкі пальці, й почуття гидливості опанувало її.
«Так, — вирішила вона, — треба йти до німців. Більше немає до кого. А коли й вони відмовлять, подамся пішки на кордон, я не знаю, що робитиму, але я повинна весь час щось робити, інакше збожеволію».
І раптом вона вперше дозволила собі почути оте страшне запитання, що зародилося в неї того дня, коли бомбували Варшаву: «А що, коли їх уже немає, моїх хлоп'яток? Що, коли я зосталася сама?»
І оце друге запитання здалося їй таким страшним, що вона відчула тяжку бридливість до себе, як отієї першої ночі, коли поїхала до Мішеля і лягла в його широке, холодне і скрипуче ліжко з синім балдахіном, наївно думаючи, що зречення минулого принесе рятунок у майбутньому. Можна знехтувати коханого чи ворога — не можна відмовитися од себе, і неможливо забути минуле.
У загадковому і непізнаному перехрещенні людських доль заховано одне з головних таїнств світу.
… Батько Ісаєва-Штірліца, професор права Петербурзького університету Володимир Олександрович Владимиров, увільнений за вільнодумство і близькі стосунки з колами соціал-демократів, був одружений з Олесею. Весілля в них було особливе, за звичаєм засланих поселенців Забайкалля — із читанням віршів Некрасова, Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Олеся, донька засланого українського революціонера Остапа Микитовича Прокоичука, співала протяжних гуцульських пісень.
Там же, у Забайкаллі, народився у них син Всеволод. Відбувши заслання, Остап Микитович Прокопчук із сином Тарасом вернувся на Україну, а згодом, побоюючись нового арешту, переїхав до Кракова. Тут, у Кракові, Тарас одружився з голубоокою, чорнявою Вандою Крушанською, і напередодні війни народилася в нього донька Ганна.
Остап Микитович і Тарас написали до Петербурга листа, повідомляючи Володимира Олександровича Владимирова, що у Всеволода з'явилася двоюрідна сестра, однак листа цього адресатові не доставили, тому що Владимиров із сином у цей час перебували у швейцарській еміграції.
А потім розпочалася світова війна, здійснилася революція, й аж тоді двадцятирічний Всеволод Владимиров, ще не Максим Ісаєв, а тим більше не Штірліц, дізнався від члена колегії ВЧК Гліба Івановича Бокія, що є в нього у Польщі сестра Ганна, котра залишилася сиротою, — Остап Микитович загинув у п'ятнадцятому році, а сина його, Тараса, розстріляли у вісімнадцятому. Знайти дівчинку і привезти її до Росії він не міг: режим Пілсудського пильно стежив за східними кордонами Речі Посполитої і нікого до червоної Совдепії не пускав, а українців і поготів.
Мати Ісаєва-Штірліца, Олеся Остапівна, померла, коли хлопцеві було п'ять років, — скоротечні сухоти у сибірському засланні багатьох поклали у домовину. Він пам ятав тільки її теплі руки і м'яку українську мову — тиху, співучу, ніжну.
Гліб Іванович Бокій якось пожартував:
— Поганий ти українець, Владимиров, пісень наших не знаєш.
— Я знаю, — відповів тоді Всеволод, — я пам'ятаю дві мамині пісні, тільки мені боляче згадувати їх…
… А потім він перейшов на нелегальне становище і не міг знати, що зараз люди у таких самих чорних мундирах, які носив він, готували в Парижі його двоюрідній сестрі Ганні Прокопчук страшну, але як на той час типову долю, через те, що за розкладкою національної структури гітлеризму поняття «слов'янство» було нерозчленоване на складові частини російського, українського, білоруського, сербського чи польського: йшлося про тотальне винищення культури, насіння і крові цього єдиного племені.