«Хоча, — подумав він, намагаючись заспокоїти себе, — т-це тільки православ'я шукає тепла, унія спрямована в холод неба».
Звиклий боятися батька, він довго ще — навіть після того, як поїхав до Львова, — почував страх: не за вчинок якийсь, а навіть за невисловлену думку.
Він соромився того, що був поповичем, і страх свій переборов силою: у бійці студентів, коли Петро Бурденко спритно був збитий підніжкою, Бандера наступив йому на обличчя і, почувши хруск, закричав, бо очі заслало червоним, а тоді став стусати м'яке, стусати аж до знемоги й блювати, і це було якимось рубежем у його житті, прилученням до вседозволенності, яка підпорядковує собі людину аж до останку.
… Бандера розтер плечі й живіт гумовою шорсткою щіткою, накинув на себе простирадло, легенько промокнув краплі води, оглянув свою маленьку, гарної статури, худорляву постать у дзеркалі, напружив, як борець, м'язи, усміхнувся, згадавши рекламу спідньої білизни для спортсменів, помасажував обличчя, звів тугі брови в одну лінію, потім широко усміхнувся до свого відображення, підморгнув пустотливо та й пішов одягатися.
Бандера любив гарно зодягатися. Як і всі невисокі на зріст чоловіки, він компенсував нестачу зовнішньої мужності строгістю костюма та постійною, роками виробленою гримасою скорботи на розбещеному, внутрішньо жорстокому жіночому обличчі.
Знаючи, що сьогодні відбудеться зустріч із представником гетьмана, який подорожує разом з офіцером СД, Бандера вдягнув сірий костюм із сріблястою іскоркою, краватку пов'язав синю, але потім, оглянувши себе ще раз у дзеркалі, вирішив перемінити на сіру, щоб усе було в один тон. Черевики він замовляв особливі: зовні підошва мала звичайний вигляд, а всередині, у самому черевику, вона піднімалася на чотири сантиметри — при його зрості таке потовщення багато значило.
Спочатку, замолоду, коли він не міг розпоряджатися коштами, Бандера вигадав особливу манеру: він, навпаки, сутулився, щоб усім здавалося, — ось він випрямиться, розправить плечі, підніме голову та й стане зразу таким самим високим і струнким, таким, як і належить бути «вождеві», терористові й борцеві за національну ідею.
Але у Вронці, в польській в'язниці під Познанню, коли Бандера уперше став на колодки, він несподівано побачив себе у вікні «приймальні» і був вражений, як багато значать оті чотири дерев'яні, тарахкотливі, мозольні й важкі сантиметри; він збагнув вищий сенс уявної мализни. Він подумав тоді, що мализна тільки тому й здається мализною, хто не вбачає у ній інтересу. Перейшовши подумки від колодок і зросту до діла, він ще раз тоді пересвідчився у своїй правоті: дійове мале важливіше за багато яке пасивне. Нехай у нього буде тільки сто вірних людей, але вони можуть зчинити такий галас, що всім зацікавленим сторонам та сотня здаватиметься мільйоном.
Коли було вирішено вбити польського міністра внутрішніх справ Пірацького, Бандера організував той «теракт», вигідний об'єктивно двом силам: Німеччині та Пілсудському. (Німеччина вносила елемент смути у прикордонну державу, намагаючись ізсередини послабити її; Пілсудський розв'язав собі руки для «загвинчування гайок»; цей звичайно болісний процес після загибелі Пірацького органи преси вітали як дійовий засіб проти бандитів. Люди не розуміли, що не можна «загвинчувати гайки» тільки в чомусь одному, придушуючи лише одну національну групу, — цей процес неминуче обернеться не тільки проти оунівців, але й проти всіх українців; згодом цей процес торкнеться і поляків — спершу комуністів і демократів, а тоді обрушиться на тих, хто дозволяє собі мати власну думку та обстоювати особисті погляди на події. Взаємопроникнення тенденцій — річ природна, небезпечна, поширена. Націонал-соціалізмові Гітлера батько легіонерів Пілсудський хотів протиставити тоталітаризм польської єдності. Бандера допоміг йому в цьому, він розв'язав йому руки).
Дві сили, перебуваючи у конфліктній ситуації, схильні фетишизувати (хоча й зовні) третю силу, що є якимось пробним каменем у зіткненні їхніх амбіцій. Один — допомагаючи цій силі, другий — виставляючи цю силу як момент національної загрози, стають подібні до жонглерів, котрі пускають нову кульку до каскаду кульок, що перелітають з руки в руку. Бандера зрозумів свою значимість, коли у залі суду заблискали магнієві спалахи газетних репортерів. Бандера повірив у свою долю, коли смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. Про це йому сказали ще до оголошення вироку, який він вислухав зухвало, ледь піднявшись навшпиньки, відчуваючи, як жижки тремтять від довгого напруження.
Він завжди мріяв стати. Маючи розум холодний, гендлярський, він збагнув, що народився в такий час, коли вирватися з ряду може лише завзятий, сміливий, спритний, хто ставить не тільки на свою вправність, свою особливість або свої знання. Ні, вирватися, вважав Бандера, може тільки той, хто наділений здатністю представляти багатьох у собі одному. Особистість вища за натовп; треба тільки зрозуміти потрібну ідею, треба спершу розчинитися, зникнути в цій ідеї, знаючи наперед, що це розчинення тимчасове, що загальна ідея кінець кінцем підпорядкована особистій спрямованості — «стати». У Бандери був вибір: він не якийсь там хлоп, він син священика.