… Курт нарешті задер сорочку, вхопив зубами комір, відчув його солоний смак, піт на спині, і на лобі, і на шиї, і зрадів: холодна стіна, до якої він притулиться гарячим тілом, скоріше зробить свою справу.
«Тепер треба чекати і не дозволити собі одхилитися, коли відчую крижаний холод усередині й те, як там заворушиться щось важке, що перетворюється на кашель. Аби тільки він не викликав мене зараз на допит, господи, аби тільки він не здумав викликати мене на допит!»
«ЗРАДА МАЄ БУТИ ІНТЕЛІГЕНТНА»
Квартира гестапо, де жив Мельник, мала вигляд зовсім інший, аніж апартаменти Бандери. Тут, у чотирьох кімнатах, три з яких були суміжні, утворюючи простору анфіладу («Будинок, мабуть, купецький, — завважив Штірліц, — крамарі люблять розмах і простір»), раз за разом деренчали телефони, відповідали на дзвінки співробітники СС, відповідали німецькою мовою, а біля великого польового телефону, зв'язаного, очевидно, з армійськими штабами, чергував молоденький фельдфебель з косими висками; напахчений, з тоненьким, немов нитка, проділом у білявому волоссі.
Перший, хто привітав Штірліца, одділившись від групи офіцерів СС, був оберштурмбанфюрер Діц. Разом з ним і Фохтом Штірліц працював два місяці тому в Загребі, коли Берлін і Рим — кожен по-своєму — привели до влади «поглавника усташів» Анте Павеліча. Діц і Фохт тоді «підставились» — кожен по-своєму. Вони знали, що підставились Штірліпу: через них загинув підполковник югославського генштабу Косорич, на якого ставили в абвері, — він був агентом Канаріса. І Діц, і Фохт чекали кари, вони спершу були певні, що Штірліц проінформував, однак після того, як нічого в їхньому житті не змінилося, кожен із них притаївся, чекаючи — вони були певні, що Штірліц натомість вимагатиме чогось. Однак він не вимагав. Саме це й лякало.
— Здрастуйте, мій дорогий Штірліц, — промовив Діц з удаваною гостинністю і щирістю. — З волі фюрера ми знову зустрілися у слов'янському місті.
— Краків нічим не гірший од Загреба, — відповів Штірліц. — Радий бачити вас, друже.
— Ми чекали на вас уранці.
— Були інші справи.
— З вами Омельченко?
— Так. Ви знайомі?
— Зустрічалися. — Обличчя Діца набуло звичайного добродушного виразу, за яким угадувалося гордовите усвідомлення власної значимості. — З ким це він? А-а, з льотчиками — з підлеглими друга його шефа…
— І все ви знаєте, Діц, — зіхтнув Штірліц. — Нудно вам жити з отаким знанням всього, всіх і вся.
— Ходімо, я познайомлю вас з керівником, — запропонував Діц, — ми одвели йому найтихішу кімнату.
… Мельник сидів у кріслі, коло вікна, ноги його були вкриті товстим шотландським пледом; він неквапно читав книжку, акуратно підкреслюючи гостро підструганим олівцем рядки й абзаци.
— Ішіас, пробачте, — пояснив він Штірліцу, слабо потиснувши йому руку м'якими, гарячими пальцями. — Досить п'ять хвилин постояти на протязі — і зразу ж вибуваю з гри. Прикро, але що вдієш.
— Зате апарат працює чітко, — завважив Штірліц. — Вийти з гри — це означає подати у відставку. Просто, мабуть, гидке почуття: коли всі готуються до головного, сидіти за літературою…
— Це не література, — відповів Мельник. Розмовляв він, на відміну од Бандери, співучо, повільно, нав'язуючи співрозмовникові свою, дещо ліниву манеру розмови. — Це «Апологетика». Я заново вивчаю православне тлумачення різниці між церквами. Вони дуже наївно обстоюють свою єдиність та істинність. Це буде складне питання на Україні: навернення до католицизму тридцяти мільйонів нещасних…
— Можливо, краще зробити православних пастирів друзями католицтва? — спитав Штірліц. — А не силоміць навертати мільйони силою до чужої віри?
— Ні. Це неможливо, — лагідно, але твердо заперечив Мельник. — Православ'я зв'язане з Москвою традиціями язичества. Блок із православ'ям завжди ненадійний. Та й потім воно занадто консервативне.
— Ну, це не найстрашніше, — сказав Штірліц. — Нас повинен насторожувати радикалізм церкви, а вже з консерваторами ми якось домовимося. Чи не здається вам, що церква і на Україні і в Росії — я маю на увазі православ'я — займе нейтралістську позицію в кращому разі?
Мельник поблажливо посміхнувся:
— Пане Штірліц, коли я говорю про надійність блоку з православ'ям, то маю на увазі внутрішні розходження: візантійський вплив стоїть на перешкоді до визнання право-слав ям святості папи. Православні з нетерпінням чекають другого пришестя, вони не такі прагматики, як ми, люди Заходу. Але що стосується зовнішнього, цебто ставлення до визволення од більшовизму, тут не може бути двох думок — вони всі підуть за фюрером, всі як один.