Жінка була німкеня — Штірліц збагнув це з її вимови, з того, як вона почувалася в окупованому місті, і ще з того, як швидко й оцінююче оглянула його. Дивитись так, щоб за одну мить утвердитися у висновку, властиво лише європейцям. Люди Заходу, як пересвідчився Штірліц, жили іншим якісним і часовим виміром, аніж росіяни. Звідси, з Європи, йому здавалося, що вдома, незважаючи на голод, скруту і нестатки, люди були упевнені, що вже чого-чого, а часу в них надмір. Штірліц багато разів згадував письменника Никандрова, з яким сидів у камері ревельської в’язниці двадцять років тому, і його слова про тс, що російські відстані, їх безмежність позначаються на психології людини. Відстані Росії зближували людей, тоді як обмеженість європейських територій людей роз'єднувала, розвиваючи в них особливу якість надіятися на самого себе. Європеєць переконаний, що допомогти йому зможе тільки він сам — ніхто інший цього робити не зобов'язаний. Надія на себе, усвідомлення своєї особистої відповідальності за майбутнє породили особливе, поважне ставлення до часу, бо людина реалізується передусім у часі, в тому, як вона відчуває хвилину, не те що годину. Тут — Штірліц спершу приховував своє здивоване захоплення цим — жодна секунда не була зайва, кожна мить ураховувалась. Люди жили відчуттям раз і назавжди заданого темпу: цьому підпорядковувались манери поводження, інтереси, мораль. На відміну од росіянина, який перш за все хоче збагнути, навіщо робити, тутешній люд розпочинав ранок з діла, з будь-якого діла, придумуючи собі його, коли реального не було. Люди тут, немов піаністи, підвладні ритму, і необхідні корективи вони вносять уже в процесі роботи; головне — розпочати, решта сама прикладеться.
… Жінка здавалася різкою в рухах, рука в неї була суха, дужа, з короткими пальцями, але водночас і податлива, — дисципліновано податлива. Тутешні жінки привчені не забувати, що вони також сприяють досягненню успіху, бо сім'я починається з жінки, а в ній цінується головне: податлива і геть усе розуміюча доброта.
— Як із часом? — запитав Штірліц.
— Я їду завтра вранці.
— Вас звати…
— Магдою. А вас?
— Моє прізвище — Бользсн.
— Прізвище явно баварське.
— У дорозі нічого не сталось? Ніхто не йшов слідом?
— Я перевірялась. Нічого тривожного.
— Ви з Берліна?
— Я живу на півночі.
— Хто ви? Я маю на увазі захисне алібі.
— Ви розмовляєте зі мною, як боягузливий чоловік із повією, — зауважила Магда.
— А я і є боягузливий чоловік, — відповів Штірліц, нараз відчувши в душі спокій, що його він так чекав усі оці дні, — видно, присутність людини звідти, спало йому на думку, дала оце відчуття спокою, але потім він вирішив, що будь-яка людина звідти, з дому, спокою не принесе; прекрасно, що цією людиною була жінка з податливою рукою і з кучмою лляного волосся, що раз у раз затуляє обличчя, і тоді світяться вуглинки бистрих очей і вгадуються дві бистрі несподівані ямочки на щоках.
— Ви голодні, Магдо?
— Дуже.
— У нашому офіцерському клубі можна непогано повечеряти, але там…
— Не треба. Тут, у кафе, можна одержати хліб і повидло? Цього буде досить.
— Спробуємо. Звідти ніяких вісток?
— Я там була взимку, — усміхнено збрехала жінка.
— Легально?
— Під час лютих холодів.
— Як там? Розуміють, що ось-ось розпочнеться?
— А на мені було осіннє пальто, — адже в Ростоку не буває таких холодів, як там.
— Де ви спинились? — збагнувши, що жінка брехала йому, запитав Штірліц.
— І мені довелося купити білу теплу хустку з дивною німецькою назвою: оренбурзька.
Штірліц усміхнувся і — несподівано для себе — прибрав волосся їй з обличчя.
— Я не перевіряв вас, але ви справжній конспіратор. Браво!
— Просто, мабуть, ви не дуже давно займаєтесь цією роботою, — мовила жінка.
— Не дуже, — згодився Штірліц. — В цьому ви маєте рацію. Можна запитати про вашу професію?
— Знаєте що, не годуйте мене балачками. Будьте справжнім мужчиною.
— Осьде кав'ярня, — сказав Штірліц. — Ходімо.
Хазяїн стояв за прилавком, під стелею дзижчали мухи, їх було чимало, вони прилипали до клейкого паперу й гуділи, мов літаки під час посадки.
«Навіть рослина боїться несвободи, — подумав Штірліц, — і росте так, щоб оминути перешкоди. А муха порівняно з рослиною — мисляча істота: ач, як хитрує, ногами собі допомагає.