Магда, нахмурившись, слухала його уважно, з цікавістю і явно хотіла заперечити, це в неї було від першого слова, вимовленого Штірліцом, але зараз їй було нічим заперечити, дарма що бажання заперечити — він відчував це — у неї залишалося.
— Ви говорите, як хуліган, — усміхнулась вона своєю несподіваною усмішкою. — 3 вами не можна сперечатися.
— Тож і не сперечайтесь, — порадив він. — Все одно у суперечці моє буде зверху.
— Який ви чудний.
— Вас, мабуть, оточують закохані чоловіки, які піддаються вам, а я піддаватись не люблю, та й потім жінці до вподоби це тільки напочатку, згодом набридає. Жінка сама покликана піддаватися: рано чи пізно чоловіча покірливість стане їй неприємною. У цьому, очевидно, вища таємниця: більшість родин має на собі печать несправедливості.
Метр приніс хліб, масло, ковбасу і карафку з горілкою.
— Тсс! Тільки для вас. Привезли із села, це справжнісіньке.
Штірліц одразу ж налив горілки в чарки. Магда поклала свою долоню йому на руку: він тримав чарку зверху, за вінця, як дзвіночок.
— Стривайте. Не треба одразу, — попрохала вона. — Поїжте спершу.
— Мене гарно годують. Дякую, Магдо. Я вип'ю, а ви спочатку попоїжте, гаразд?
Вона обережно прибрала з чола волосся, не відриваючи од нього очей, які здавалися зараз Штірліцу не вуглинками, а бездонними озерцями у північній тайзі посеред маленьких струнких берізок.
«А якщо не з Прип'ятських боліт? — подумав Штірліц, пригадавши у подробицях молодесенького фельдфебеля в особняку гестапо, де тримали Мельника. — А якщо це маневр? Логіка мого розмірковування переконлива, коли й повірять, то повірять мені. З іншого боку, Гітлер може легко відкинути логіку; його вчинки, думки, прагнення позбавлені логіки, тому що вони не спрямовані на пізнання. Він самовиявляється — що вже тут, у біса, за логіка?! Але, з іншого боку, самовиявлятися йому допомагають армія, дипломати, партія, гестапо. Армія не захоче бути приниженою після недавніх перемог. Армія гнутиме на своє. Гітлер навряд чи піде на розрив з армією. Армія, видно, зараз прагне посісти місце, рівнозначне СС і партії. Цс небезпечно. Це так небезпечно, що важко навіть собі уявити. Армія — категорія в Німеччині постійна, решта усе скороминуще».
— Смачно? — запитав Штірліц.
Магда усміхнулась. Усмішка в неї зараз була іншою, такої ще не було на її обличчі жодного разу. Щось довірливе, те, що Магда старанно ховала в собі, з'явилося в її усмішці.
— Знаєте, мій тато працював у ресторані кельнером. Я приходила до нього, коли була маленька, і хазяїн дозволяв частувати одного з членів родини тарілкою супу. Це було у двадцять дев'ятому, під час кризи, пам'ятаєте?
Штірліц хитнув головою і зробив ще один маленький ковток — горілка відгонила буряком.
— Кухар був дуже гарна людина, він підкидав до овочевого супу м'яса. Коли я починала їсти м'ясо, тато знаходив хвилину, щоб підбігти до мене й запитати: «Смачно?» Я дуже боялася, що хазяїн побачить м'ясо у мене в тарілці, та й татко знав, як я цього боюсь, тож він завжди і підходив у той момент, коли я озиралася на всі боки, починаючи їсти м'ясо. Він заспокоював мене своїм запитанням, я це вже аж потім збагнула, а загалом недавно.
— Любите тата?
— Дуже.
— Він живий?
— Ні.
— А мама?
— Жива.
— Маму любите більше?
— Ні, я її люблю з обов'язку, бо вона моя мати. Вона ніколи не розуміла батька, він дуже карався з-за цього.
— Коли я уперше зустрів вас у Ростоку, ви були з якимось чоловіком, — промовив Штірліц, — подумавши, що у столі може бути апаратура для прослухування. Він допоміг поглядом зрозуміти Магді, чому він поставив їй це грайливе, безглузде, але яке викликає довіру запитання. — Чи ж не так?
Магда якусь мить дивилася на нього потьмареними очима, а потім у них знову прозирнули озерця:
— Це був мій приятель, Максе. Він був дуже добра, але нерозумна людина, і мені не хотілося вас знайомити. Отож, — не поспішаючи, додала вона.
«Розумниця. Та й спритна. Яке щастя, що я зараз не сам», — знову подумав він і раптом злякався схожості, що промайнула на Магдиному обличчі, з тим єдиним жіночим обличчям, яке повсякчас жило в ньому ці роки.