На естраді тихо, намагаючись не гуркотіти стільцями, сідали музиканти.
Вони дуже обережно переставляли пюпітри, виймали з футлярів інструменти і стиха гомоніли.
«Несвобода — це коли люди на гулянці змушені поводитись, як важкохворі, затуркані істоти, — подумав Штірліц. — Подробиця, але в усіх країнах, куди приходить Гітлер, музиканти в ресторанах змінюються, і приходить тихомирна стареча. А до того були молоді хлопці».
Скрипаль зробив помах смичком, і музиканти заграли «Нинон, о моя Нинон, солнца светлый луч для тебя лишь одной!».
— Це гарно співав Ян Кіпура, — сказала Магда, — а вони грають банально.
— Вони грають для чужих і те, що чужим до вподоби.
— Налийте мені горілки, будь ласка. Трішечки.
— Трішечки має різні об'єми, — усміхнувся Штірліц. — Показуйте очима — скільки.
І в цей час зайшли Діц та Омельченко з дружиною.
Діц одразу ж угледів Штірліца, помахав йому вітально рукою, Омельченко уклонився, а Олена, неуважно оглянувши зал, так і не змогла побачити його. Вони посідали за столик біля естради — заздалегідь зарезервований, — і Штірліц одразу ж почув розгонистий бас Діца, оберштурмбанфюрер розповідав Олені щось веселе, плутаючи словацькі, німецькі й російські слова. Штірліц устиг спостерегти, як Олена проводила очима той погляд, що його кинув Омельченко на молоденьку офіціанточку, котра розносила сигарети й шоколад, торкнулася пальцями сильної кисті Діца, щось йому шепнула, і вони пішли танцювати. Коли Омельченко опинився за спиною в Діца, той підморгнув Штірліцу, скосивши очі на Оленину голову.
— Яка мила, інтелігентна людина, чи ж не так? — помітивши підморгування Діца, запитала Магда і глянула у вічі Штірліцу.
— О так! Пречудова, добра людина, справжнісінький інтелігент. Спробуємо замовити кави в іншому місці, еге?
— Кава е на моєму вокзалі.
— Їдьмо на вокзал, — згодився Штірліц. — Я люблю мерзнути на вокзалі.
— Навпаки, пектися, — зітхнула Магда. — На вокзалі зараз страшенна духота.
Проте вони не встигли розплатитися й піти, бо до їхнього столика підступив Діц.
— Добрий вечір, — сказав Штірліц. — Познайомтесь, друже. Це моя добра знайома з Ростока.
— Діц…
— Дуже приємно, сідайте до нас, — відповіла Магда, подавши йому руку, і Штірліц помітив ту внутрішню свободу, з якою жінка познайомилася, не назвавши себе.
«Вона казала про себе неправду, — переконався Штірліц, — вона живе за легендою. Дівчина з кухні поводилася б інакше. А зараз у її словах була ота міра шанобливого презирства, що його люди типу Діца не відчувають».
— Надовго у наші краї? — запитав він.
— На жаль, ні, — відповіла Магда.
— Як улаштувалися? Тут зараз досить важко з пристойними готелями.
— Я експериментатор за складом характеру. — Магда ледь посміхнулась. — Чим гірше, тим цікавіше.
Діц уважно оглянув обличчя жінки, і його бистрий усміх видався Штірліцу трохи розгубленим.
— Хочете що-небудь випити, Діц? — запитав Штірліц.
— Дякую, — відповів він, — якщо ваша чарівна подруга пробачить мені, я хотів би сказати вам кілька слів, Штірліц.
— О, звичайно, — мовила Магда. — Остерігайтесь жінок, яким не до вподоби особливі справи чоловіків…
Діц одвів Штірліца до бара, замовив дві порції «якові», не питаючи, що той воліє пити, — знав, мабуть, із даних гестапо, що оберштурмбанфюрер замовляє в ресторанах під час зустрічей з агентурою саме «якобі», а найчастіше «доппель» — вісімдесят грамів.
— Де я міг бачити вашу подругу? — запитав Діц.
— У Ростоку.
— Ні, я бачив її у Берліні.
— Вона коли-не-коли приїздить.
— Не напускайте туману, Штірліц. Вона живе у столиці — я поки що можу відрізнити провінціалку од берлінської штучки.
У Штірліца враз виникла гостра тривога.
— Ах ви, мій проникливий Пінкертоне, — мовив він, картаючи себе за те, що привіз Магду до цього клубу.
А Діц недарма запитав Штірліца про це: сьогодні вранці він одержав з фельдзв'язком фотографію графині Інгрід Боден-Граузе. (Мюллер принижено брехав Гейдріху, випрошуючи спецлітак РСХА, бо служба зовнішнього спостереження загубила оте «аристократичне стерво»— її пересадив у свій «даймлербенц» Гуго Шульц, і на Східному вокзалі, де на неї очікували агенти, вона не з'являлась: Гуго придумав легенду, за якою Інгрід, загубивши квитка, попрохала наздогнати поїзд біля Франкфурта і там купити будь-яке місце на перший експрес, що проходитиме. Її квиток вони підкинули на одній з вулиць по дорозі на Кепенік, заклавши його в той журнал, для якого Інгрід писала, — отож у легенді все було правда, окрім самого факту, що квитка загублено. Але говорити, що служаки упустили з очей Боден-Граузе, шеф гестапо Мюллер не міг, оскільки вони підлягали його відділу, тож він і не хотів давати проти себе карти Гейдріху, який недолюблював його за «селянські манери, надмірну жорстокість і вагання у дні, коли починався наш рух». А втім, Мюллер не казав, що його люди «ведуть» аристократку — він не міг попастися на брехні, — він тільки наполягав на тому, щоб Діц не марнував часу: Мюллер, як і Гейдріх, не дуже покладався на теорію «словесного портрета»— він оддавав перевагу фотокамері й докладним донесенням агентури).