Уперше після довгих років мстивої радості Скоропадський злякано подумав водночас про себе, про Петлюру, який уже згнив у масній і сирій паризькій землі, про своїх німецьких хазяїв і покровителів. Колись Гітлер, Гіммлер і Герінг розстріляли своїх найближчих друзів — Ернста Рема і Штрассера, а ад'ютант Рема днював і ночував у Скоропадського, і гетьман пишався цією дружбою. Довідавшись про розстріл Рема, гетьман хильнув для хоробрості чарчину горілки та й подався до секретаря рейхсмаршала. Той мовив сухо, підкреслено сухо:
— Боротьба є боротьба.
А нещодавно, у Шелленберга, коли острах минув, але виникла гнітюча втома, Скоропадський втратив контроль над собою, сказавши:
— Я вирішив був, що помічник рейхсмаршала не хоче говорити зі мною через Данила, — двічі до нього дзвонив. Я був подумав, що Данилові заманулося в самостійність пограти…
— Ну, ми йому цього не порадили б, — зауважив Шелленберг і, чогось розлютившись, додав — Не дали б ми йому, гетьмане. Отож спокійно дзвоніть до секретаря рейхсмаршала: зараз у нас багато справ.
«Що ж ти мені про справи правди не кажеш, голубе? — подумав Скоропадський. — Про ці ваші справи Бандера з Мельником знають, а гетьман нібито і зайвий?!»
… Омельченко знову зиркнув на телефонний апарат, і Скоропадський слухняно набрав номер, знов-таки пояснивши собі, що зробив він це, згадавши вчорашні слова Шелленберга «про справи». Він подумав, що всі людські діяння й мислі схожі на ту іграшку з тіста, що пекли у дідовому домі на святвечір для дітей, — понанизувані на паличку кружальця із здобного тіста.
«Усе одне за друге чіпляється, одне другим породжується, — подумав гетьман, — через те у монахи і йдуть, що стомлюються від марної суєти. Коли сам, то й стіни білі, і спілкування з іншими — у молитві або за мовчазною трапезою, — тоді лише буде і спокій і думка».
— Тут гетьман Скоропадський, — сказав він, відкашлявшись у трубку й досадуючи на себе за це: адже гуркоче у вусі маршальського секретаря.
— Я пам'ятаю про вас, — відповів секретар іншим, як здалося Скоропадському, голосом. — Я прийму вас завтра о дев'ятій годині вечора у Карінхаллі.
«Бач, як воно машина в них працює, — забувши враз учорашнє, свої кривди і страхи, подумав Скоропадський. — Шелленберг — Гіммлеру, той — Герінгу, от і в секретаря мед у голосі».
Як людина маленька, Скоропадський помилявся, оскільки у своїх міркуваннях він виходив із схиляння перед великим. Бувши іменитим, але емігрантом, не міг збагнути структуру держави, що надала йому притулок, тож і ставився до цієї держави як до якогось фетишу, абсолюту. Шелленберг ні про що не говорив з Гіммлером, бо не мав права інформувати рейхсфюрера, аж поки не навідає свого безпосереднього шефа, керівника РСХА Гейдріха. Гіммлер, отже, не міг розмовляти про Скоропадського з рейхсмаршалом, та й імені його до пуття не знав: надто малий і непомітний для нього був цей емігрант в еполетах.
Усе було і складніше і простіше. Відомства Герінга, що відповідали у майбутній кампанії не тільки за авіацію, але й за економіку рейху, уважно аналізували розбіжності, що виникли між апаратом Розенберга, уже затвердженого рейхсміністром східних територій, офіцерами Гіммлера, яким фюрер віддав усю поліцейську владу в майбутніх імперських колоніях, і канцеляристами Бормана, котрі мали право призначати партійних гауляйтерів на «нових землях».
До вчорашнього дня Скоропадським не цікавилося відомство Герінга: як ніхто інший, помічник Герінга знав позицію свого шефа — ні про які васальні слов'янські держави не може бути й мови. Водночас розвідці люфтваффе було відомо, що абвер тренує особливий батальйон «Нахтігаль», який складався з оунівців. Канаріса в цьому підтримували чиновники Розенберга. РСХА, Гейдріх, навпаки, вважали цю витівку непотрібною: навіщо «поганитися з неповноцінними людьми…»? Через те помічник Герінга вирішив запросити Скоропадського для бесіди — хоч який уже є, а все ж українець! Люфтваффе потрібно було вирішувати, щоб зайняти позицію, єдино правильну в очах фюрера.
А втім, наскільки корисною ця позиція могла стати для інтересів рейху, його, як і всіх у гітлерівській державі, не дуже турбувало: нацистський режим передбачав примат персональної відданості фюрерові та його ідеям, усе інше — вторинне.
… А ось Канаріс недарма ухилився від зустрічі з гетьманом, бо належав до кола тих, для кого доля Великої Німецької імперії стояла набагато вище за долю параноїка Шікльгрубера, який приховався під сумнівним — з погляду його ж таки расової теорії — псевдонімом «Гітлер».