— П’ятеро... з рушницями... Звернули за ріг...
Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов’язок: всі до нього прислухалися, й мама не гдирала його по-дурному.
Раптом він гукнув:
— Троє! До нас! Уже на сходах!
Він не стримував своєї радості й бігав по хаті.
Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, а де мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.
Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала:
— Хто там?
— Одчини. Махновці, буржуйські звірі, — відмовив грубий голос.
Вона відімкнула, приговорюючи:
— Заходьте, заходьте! Колько, неси світло! Каганець у нас...
Вони недбало ввійшли, тягнучи свої рушниці, — троє хлопців у кожушанках, у великих, болотом закаляних чоботях. Серед пітьми вони здавалися великі, волохаті. Спинившись на порозі кімнати, один вимовив голосно — а всім після шепотіння й обережних кроків здалося, що він гукнув:
— Світла, лампу!
Він не хотів уступати до великої напівтемної кімнати, де каганець освітлював по кутках нерухомих людей.
Лампа була № 20, з гасом, на свято впорядкована й прихована. Вона довго блимала, не запалювалась, розкидаючи по стінах миготливі плями, і відразу заясніла. Тоді махновці заворушились і ввійшли до кімнати. Їхні обличчя були давно не голені, м’ясисті, і з них пашів спокій і сила села.
— Сідайте, сідайте... — Марта Данилівна тягла їм оббиті оксамитом крісла, красу свого мешкання.
— Їсти! — сказали.
Їм дали холодного кулешу, огірків, капусти. Вони глянули, й один сказав:
— Оце! Ні, ви дайте нам того, що пани їдять.
— Які ми пани? От, дивіться, — Марта Данилівна сміялася, вдаючи здивовану, й показувала на ногах старі черевики.
— У городі всі пани, — впевнено відповів махновець.
Гнітюча увага й нашорошеність панували в хаті. Лампа № 20 весело пихкала, набираючи дедалі більшої сили й яскравості. Махновці подзьобали з видимою неохотою капусту й закурили. Марта Данилівна з острахом почувала, як щораз більше тремтять її ноги, але посмішка й готовність служити не сходила з її потомленого пристареного обличчя. Вона промовила:
— А ви, мабуть, заморилися... Воювати важко, можуть убити...
Кольці здавалося, що вони вже відходити мають, і він похапцем запитав:
— Ви не можете сказати, який батько Махно? Високий?
— А ти що, розвєчик? — похмуро посміхнувся вузьколобий, з патлатим волоссям хлопець.
А мати вже потягла Кольку в куток і там термосила.
Андрій Петрович присунувся до них і запитав:
— Ви з села?
— З села, — неохоче відповів патлач.
— Який у вас програм?
Махновці перезирнулись.
— Такий програм, щоб зништожити панів.
— А потім?
— Як зништожим, — тоді побачим.
Розмова їм не подобалась, вони встали й узяли рушниці.
— Гроші миколаївські є? — раптом спитав патлач.
— Миколаївські давно вже перевелися, — весело відповів Андрій Петрович.
— Ти, стерво панське, тобі кажу — давай гроші! — гукнув махновець і підніс рушницю.
Андрій Петрович глянув на нього й мимоволі стенувся — в очах селюкових, таких спокійних і похмурих допіру, зайнялася смертельна звіряча лють. Він відчув у цьому на мить перетвореному погляді всю безоглядну ненависть села до пана і до всього, що панським здавалося: до піджака, до комірця, білої руки, до кам’яних будинків і цілого міста.
А Марта Данилівна, розпачливо скинувши руками, упала махновцеві до ніг і оповила його чоботи.
— Ой, не вбивайте, — шепотіла вона, — не вбивайте, рідненькі... Немає миколаївських… Беріть усе, беріть...
— Давай, які є!
Їм дали купу радянських, петлюрівських і денікінських папірців. Патлач поділив усе на три купки й роздав. Марта Данилівна сміялася, держачись рукою за груди:
— Спасибі... Беріть, пожалуста...
— Ми вас, сукиних синів, ще потрусимо, — байдуже промовив патлач. — Ми кишки з вас повипускаємо. У вас де денікінців сховано? Показуй кімнати!
Марта Данилівна бубоніла:
— Тільки племінниця хвора, тільки...
Махновці спинилися коло Ксани, що спала, розкинувши руки, оповита довгим волоссям своєї коси. Вони роздивлялися на її бліде витончене обличчя, де розлилася незнана їм панська млость притомленої краси.
— Н-да… — промовив патлач, і всі мовчки пішли до дверей. Марта Данилівна проводила їх.
— Заходьте до нас, — кокетувала вона, — моя племінниця видужає... заходьте...