Однак, після закінчення російсько-турецької війни 1668–1774 років, коли набіги татар та турків на південні рубежі припинились, необхідність у запорозькому козацтві відпала — і указом Катерини ІІ Запорізька січ в 1774 році була ліквідована. Частина козацтва відійшла за Дунай, а друга — на землі у передгір’ях Північного Кавказу, названі Кубанню. Влада гетьманів поступово втрачала свою силу, а після видання імператрицею указу про створення губерній (1781 рік) Гетьманщину остаточно ліквідували[9].
Перехід українських земель під владу Росії вселяв надію у серця простого люду, що прийдуть зміни на добре. Але, крім повороту від церковної унії до православ’я, нічого суттєвого не відбулося. На Правобережній частині України, що була для царського російського правління не більш ніж приєднаними польськими провінціями, продовжували зберігати зручні для імперії старосвітські польські звичаї (переважно в культурно-просвітницькому житті), а на Лівобережжі більшість українського селянства опинилася у кріпосній залежності під орудою російських поміщиків.
Новоросія, Донбас, Слобожанщина
Внаслідок чорноморських походів та створення Новоросійського краю українські землі цілком опинилися в орбіті Росії. Повернулось кріпосне право, було ліквідовано автономію та введено російські закони. Останнім гетьманом в історії України в складі Російської імперії був Кирило Розумовський. Після скасування привілеїв козацтва та адміністративного «звуження» Гетьманщини заможні верстви українського козацтва, як і польська шляхта, почали інтеграцію до лав російського дворянства. Дехто з українців опинився серед впливових політиків, наприклад, голова Синоду Феофан Прокопович, генерал-фельдмаршали Олексій та Кирило Розумовські, канцлер Росії Олександр Безбородько. Українській знаті виділили великі володіння на ледь колонізованому півдні Російської імперії, об’єднані пізніше під загальною назвою «Новоросія». Сам термін з’явився ще у 1764 році, коли територія дислокації гусарського полку новосербського військового корпусу, до складу якого входило майже все чоловіче населення краю, була перетворена на Новоросійську губернію. До неї увійшли Слов’яносербія та Українська оборонна лінія. Спершу Новоросія охоплювала територію Бахмутського повіту (що раніше належав до Воронезької губернії), Миргородського та Полтавського полків (у Гетьманщині). Від 1765 року центром губернії став Кременчук.
Колонізація земель Новоросії набула масового характеру з кінця XVIII століття під керівництвом князя Потьомкіна, який для цього отримав від імператриці Катерини ІІ практично необмежені повноваження. За час його урядування до Новоросії приєдналось історичне Запоріжжя, а також було збудовано новий адміністративний центр, названий в честь великої імператриці — Катеринослав (1776). У 1783 році Новоросія збагатилась ще й Кримом.
Після останнього третього поділу Польщі в 1795 році Галичина відійшла до Австрії, а східна частина Правобережної України — до Російської імперії. Кримське ханство, яке 1774 року отримало статус незалежної держави, через десять років цей статус втратило. Понад те, на приєднаних степових територіях колишньої Запорізької січі, Північного Причорномор’я і Таврії замість козацьких та татарських поселень утворилися нові поселення та міста, заселені росіянами: Запоріжжя (1770), Кривий Ріг (1775), Катеринослав (теперішній Дніпропетровськ — 1776), Херсон, Маріуполь (1778), Севастополь, Мелітополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1794), Луганськ (1795) та ін.