Російський цар Павло І своїм указом від 12 грудня 1796 року відродив Новоросійську губернію, де повітовими містами стали Бахмут, Катеринослав, Єлизаветград, Костянтиноград, Маріуполь, Ольвіополь, Павлоград, Перекоп, Ростов, Сімферополь, Тирасполь, Херсон. Вона проіснувала до 1802 року, після чого була розділена на Миколаївську і Таврійську губернії.
У 1803 році Миколаївська губернія була перейменована на Херсонську. Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство проіснувало аж до 1873 року. Саме на ці землі царська влада закликала «задунайських» переселенців-слов’ян, що були під гнітом Османської імперії, а також підприємливих поляків, німців, французів, шведів та швейцарців з Європи, масові переселення яких припадають на початок ХІХ століття. Переселенцям гарантувався статус вільних колоністів, звільнення на двадцять років від податків та служби в армії. Варто зауважити, що корінного російського населення на цій, тоді ще не залюдненій, території не було, адже замість татар та ногайців сюди переселили «задунайських» переселенців-слов’ян, які поступово асимілювалися з місцевим населенням — молдаванами та влахами, циганами та євреями. В одній тільки Херсонській області українців налічувалося 71 %, а російського населення — тільки 5 %[10].
Після 1917 року слово «Новоросія» перестали вживати, бо значна частина її земель була включена більшовиками до складу Української РСР. У незалежній Україні цей термін також не припав до душі «новоукраїнцям» з переважно радянським менталітетом. Прийнятнішим став термін «південно-східна Україна», що мав реальне підґрунтя. Проте поняття «Новоросії» знову актуалізувалося в 2014 році, коли на сході України створили самопроголошений конфедеративний союз Донецької та Луганської народних республік під загальною назвою «Новоросія», незважаючи на те, що ці території ніколи не входили до складу історичної Новоросії. На цей «бренд» також претендують прибічники федералізації в Одеській та Миколаївській областях.
Ще одним регіоном, що знаходиться під прицілом не лише російських та українських політиків, але й міжнародного співтовариства, є Донбас.
Історично — це регіон, до якого входять північна частина Донецької (без Приазов’я) та південна частина Луганської (за виключенням північної частини — Слобожанщини) області України (так званий Малий Донбас). Великий Донбас включає в себе також частину Дніпропетровської (Україна) та Ростовської (Росія) областей. На початку XVIII століття на цій території почали промислову розробку Донецького кам’яновугільного басейну площею близько 60 тис. кв. км із загальними запасами вугілля 140,8 млрд тонн і заляганням пластів на глибину 1800 метрів.
Сюди, на Донбас, мігрували чорнороби та галузеві спеціалісти з Олонецької, Липецької та Ярославської губерній для роботи на чавуноливарних заводах. Основними центрами видобутку стали Донецьк, Красноармійськ, Макіївка, Лисичанськ, Горлівка, Ровеньки, Красний Луч та інші. Основну масу переселенців також становили українці з правобережної України. За результатами першої ревізії (перепису) населення в Російській імперії, 85 % жителів Новоросії становили українці, або ж, як їх тоді називали, «малороси»[11]. Проте головними інвесторами цього регіону в той час були бельгійці, що розпочали видобуток вугілля та побудову металургійних заводів. Цю територію називали «десятою бельгійською провінцією» неспроста. Росія, що стала заручницею своєї власної відсталості, відчинила двері іноземним інвесторам з Європи та Америки, які привнесли нові технології у виробництво якісного металу, якого так потребувала російська військова промисловість, а зігнані з бідних сіл селяни виконували роль дешевої робочої сили. Таким чином, тісне переплетення історичного розвитку, інтересів та господарства обох областей України — Донецької та Луганської — обумовили неформальне об’єднання їх у спільний історико-культурний та економічний регіон.
Третім важливим історичним регіоном на північному сході України є Слобожанщина. Сьогодні цей термін вживається як загальна назва частин Харківської, Сумської, Полтавської, Луганської та Донецької областей, з українського боку, та Білгородської, південних районів Курської та південно-західних районів Воронезької областей Росії. Сама назва походить від типу поселення — слобода (свобода), що мала значну більшу кількість привілеїв, на відміну від населених пунктів глибинних областей Росії[12].