Варто відзначити, що Захід не винний в тому, що відбувається. Поки що. Поки що у всіх подіях винна Україна. І в тому, що не використала період з 1991 року для створення дійсно незалежної країни, яка б вічно не оглядалась на Росію; і в тому, що не змогла створити політичної системи. Адже ситуація, за якої президента кожного разу обирають з перевагою в один голос й половина країни вважає, що вибори несправедливі, є згубною для держави. Політичні амбіції лідерів природні та очікувані в конкурентній боротьбі. Однак повинна існувати й державна мудрість, а її ніколи не було в жодного з політичних лідерів України. У 2004 році Юрій Фельштинський запитав у Юлії Тимошенко: «Скажіть, Ющенко ваш союзник?» — «Радше суперник», — відповіла Тимошенко. Відповідь була чесною, й два її слова пояснили усю наступну історію України: й те, що на виборах, завдячуючи підтримці Тимошенко, переможе Ющенко; й те, що в знак подяки він призначить її прем’єр-міністром; і те, що трохи згодом він зніме її з посади, бо вона — його суперник, а не союзник, і те, що на чергових виборах Тимошенко спробує стати президентом і зазнає поразки, оскільки занадто впевнена в перемозі.
У тому, що Янукович переміг на виборах не винен Захід. В тому була провина України. В українській корупції та клановій системі, що панує в країні, також немає провини Заходу. Й у тому, що пам’ятники Леніну повсюдно не знесли й біля них збираються прибічники входження України до СРСР (саме до СРСР, а не до Росії, оскільки люди, що підтримували аншлюс з Росією, вважали, що вони повертаються до старого СРСР), — в цьому Захід також не винен. Захід винен лише в тому, що не передбачив березня 2014 року й відмовлявся вірити, що Путін прийшов до влади для реалізації зовнішньополітичних та внутрішньополітичних планів КДБ. Відверто кажучи, цього не бачив ніхто.
Сьогодні Путін абсолютно переконаний, що й Америка слабка, і Європа ледве дихає, що в Росії все визначає ФСБ та адміністрація президента (підконтрольна ФСБ, тим більше, що генерал ФСБ Сергій Іванов керує адміністрацією президента). Путіну відомо, що зголоднілі за орденами, новими званнями та преміями військові генерали за наказом полководця Сергія Шойгу спрямують танки туди, куди накаже міністр оборони. Перебуваючи у такій ейфорії, чи може Путін вважати, що Україна (яка у форматі незалежної держави майже ніколи на карті й не існувала) перетвориться на перешкоду на шляху реалізації великих планів Путіна? Він не міг і не може так вважати. Він переконаний, що Україну зметуть до осені 2015 року, незалежно від того, скільки народу для цього потрібно знищити, свого та українського. Адже було вбито десятки тисяч під час Першої та Другої чеченських війн, проте Чечня залишилася в складі Росії.
Державні тиранії тримаються на тому, що за допомогою доступних інструментів (наприклад, влади та пропаганди) пробуджують, розвивають та підтримують у своїх підданих виключно поганий первінь. Добре і позитивне поступово відступає на задній план, а з часом зникає. Завдання будь-якого диктатора нацькувати одну частину населення на іншу. Ленін використав для цього класову теорію (багатих на бідних, містян на селян, безкультурних на освічених, більшовиків на меншовиків). Головне знайти лінію для розколу. Ленін завжди її знаходив, як і Сталін після нього. Гітлер розколював за національним принципом: німці проти євреїв; німці проти поляків; німці проти французів; німці проти всіх. Путін в цьому плані не придумав нічого нового. Він намагається об'єднати досвід Леніна, Сталіна та Гітлера. У Чечні бились з чеченцями; в Україні — з українцями. Але коли доходить до протистояння США, Путіну згадується насамперед радянський досвід, в основі якого лежить сталінізм 1923–1953 років. Чи можна, схрестивши гірших диктаторів ХХ століття — Гітлера та Сталіна — стати супердиктатором XXI століття? Напевно, що ні. Важко, навіть заплющивши очі, побачити Путіна президентом держави, до складу якого входять, скажімо, Росія, Україна, Молдова, Білорусь, Прибалтика, Грузія, Вірменія та Казахстан. Бо єдиний талант, яким володіє Путін, це гебістська «розводка». Інші прийоми Путіну не відомі.
Початковий план Путіна полягав у спробі анексувати Білорусь (колишню невід'ємну частину Радянського Союзу). Це завдання, на думку Кремля, дуже просте. Білорусь ніколи не була незалежною державою й це мало стати головним аргументом пропагандистів Кремля в процесі здійснення білоруського аншлюсу. Стратегічно Білорусь давала дуже важливі для Росії виходи до східноєвропейських рубежів: Литви, Західної України та Польщі. Організувати заворушення в Мінську навіть простіше, аніж у Східній Україні. Президент Олександр Лукашенко не мав популярності за кордоном. Шукати захисту йому не доводилося. В очах Європи та США Лукашенко виглядав диктатором. Співчуття до нього немає й не було. Зрозуміло, з цього не випливало, що світ визнав би анексію Білорусі Росією. Але Білорусь протистояти Росії самостійно не могла, а розраховувати на військову допомогу НАТО не виходило.