Ми згадаємо і мовчання Анатолія Чубайса, слухняного раба, який ніколи не заперечував своєму керівництву; і сором'язливу, напіввиправдовувальну заяву Олександра Волошина — одного з творців нинішньої путінської «вертикалі влади»; завжди маневруючого Володимира Познера, «випущеного» на західні канали точно так само, як «випускали» його на початку 1980-го, коли радянська армія увійшла до Афганістану. І він пояснював рідною англійською — ані на мить не червоніючи — що йдеться насправді про «обмежений контингент» та «визвольну місію». Ми згадаємо всіх, але це буде трохи пізніше — коли демократія здобуде свою чергову перемогу.
У березні 2014-го демократичний світ стояв перед складною дилемою, точно як і у 1938-му: починати війну з Путіним? Укласти глобальні антиросійські міжнародні угоди та ізолювати Росію, вводячи проти неї різноманітні санкції? Вичікувати, нічого не роблячи, сподіваючись, що пронесе? На жаль, не пронесе. Я роблю два прогнози, один з яких здійсниться. Вони відрізняються тільки календарним роком. Перший базується на історії Німеччини: вересень 2015-го. Другий — на тому, як склалася доля моїх книг («ФСБ підриває Росію» та «Корпорація: Росія і КДБ за доби президента Путіна»), що випередили час рівно на шість років: вересень 2020-го. Світ може розділитись на песимістів та оптимістів й обрати одну з цих дат початку Третьої світової війни.
Європа переможе в цій війні, бо Росія не в змозі вести її проти всього людства. Її результатом буде розпад Російської Федерації, на тлі якого розвал Радянського Союзу в 1991 році здаватиметься скромною репетицією перед прем'єрою. Я не маю підстав думати, що у теперішньої Росії вистачить внутрішніх сил, аби зупинити катастрофу, яка насувається. Путін — агресор і розпалює війну. Ця війна принесе Росії ганьбу, руїну та смерть. На Майдані українці довели, що готові померти за свою свободу. Неочевидно, що росіяни готові померти за імперські амбіції Путіна. До того ж за всю історію демократичний світ не програв у жодному протистоянні. Він виходив переможцем з усіх битв.
Юрій Фельштинський
Бостон, 2014
Розділ 1
Україна: екскурс в історію
З погляду історії, Україні не пощастило. Через своє розташування у центрі Європи вона опинилася між чотирма різними пластами цивілізації — західним та східним, північним та південним. Для України така позиція перетворилася — якщо не на трагедію, то на вічну проблему. Від початку власного існування, народам, що населяли цю територію, доводилося давати відсіч то західним, то східним сусідам. На неї сунули з півночі скандинавські племена, з півдня — кримські татари та турки. Україна постійно знаходилась у пошуках союзників задля порятунку. Однак те, що Україна є серцем Європи, обумовлювало стратегічний шанс стати зоною миру, а не конфліктів, мостом взаєморозуміння та партнерства між цивілізаціями, різноманітними за своїми ментальними засадами, культурою, релігією та традиціями.
Проблема України полягала в тому, що вона постійно була частиною іншої країни або провінцією чужої імперії. Тільки «з третьої спроби»: після Богдана Хмельницького в 1654 році, проф. Михайла Грушевського у 1917 році, розпаду СРСР у 1991 році — Україна отримала врешті-решт свою незалежність. Що являє собою Україна сьогодні? Одну з найбільших країн Східної Європи, другу після Росії європейську країну (603,5 тисяч квадратних кілометрів), співмірну з Францією та Німеччиною. Станом на 2014 рік — Україна нараховує до 43 млн постійних мешканців, посівши таким чином тридцять перше місце в світі. Територіально населення розподілено нерівномірно. Найбільш густо заселені індустріальні східні (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Харківська) та аграрно-індустріальні прикарпатські області (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька). Відносно нещільно залюднені окремі райони українських Карпат, Полісся та південних областей (Волинської, Житомирської та Херсонської).