Коли розпочався наш наступ із Ориніна, прийшло донесення про те, що невеликий кінний відділ ворога пробирався уздовж р. Жванець, у запілля групи. Щоб забезпечити наш тил від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, "вільні запорожці" відмовилися виконувати мій наказ … Після "дебатів" і рішучої погрози обеззброєння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її, "запорожці" спішно повернули й почали тікати назад. Полк. Чижевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня почала й собі галопувати… Я був змушений взяти особисто участь у приведенні сотні "особливого війська" до порядку з револьвером у руці. Врешті-решт, сотня відкрила по червоних вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що викликав був чимало жартів серед наших вояків, "войовнича" сотня десь зникла. Фактично, були це славні хлопці й добрі патріоти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це вони самі підкреслювали, "на старинних правах Запорізької Січі"… Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з Запорізькою Січчю отамана Божка, але завжди невдало.
Другою маленькою частиною була кінна сотня, під командою сотника Афнера; мала вона біля сотні козаків, але не мала коней. Добре вимуштрована, дисциплінована й одноманітно одягнена, вона робила найкраще враження, так позитивно відмінне від сотні "Запорізької Січі". Цю сотню призначено залогою Кам'янця Подільського й на її відповідальність покладено завдання утримувати місто в ладі і спокою. Це завдання вона виконала блискуче, а пізніше приймала участь і в боях нашої групи. На жаль, ця славна сотня мусіла відійти до Запорізького корпусу" залишивши по собі гарні спогади.
З м. Скала прибув до нашого штабу сотник Січниський, призначений начальником Кам'янецького повіту. Хорунжий К. Ліневич, що приймав участь у боях за Кам'янець на імпровізованому ним "панцернику" (звичайне авто з кулеметом), разом із своїм полком Синіх, почав обслуговувати тилові наші завдання, а крім того, став нам дуже в пригоді, здобувши десь для Загону кілька тисяч рушничних набоїв. Начальних постачання Синіх, сот. Силенко, енергійно працював над забезпеченням нашої групи харчами. Пізніше, хор. Ліневич офіційно перейшов до штабу 3-ої дивізії, як начальник дивізійної автоколони, а дивізія мала вже свого дивізійного начальника постачання.
Треба рівнож згадати, бодай коротко, поштових урядовців, які в своїй більшості були свідомими українцями і зробили цінні послуги армії УНР, під час нашої збройної визвольної боротьби. Далі ми згадаємо окремі вияви їхнього патріотизму, а тепер обмежимося лише окремим епізодом. Мій штаб, включивши польовий апарат до телефонного дроту, намагався нав’язати сполучення з центральною поштою Кам'янця Подільського. Довший чає наш телефоніст викликав кам'янецьку централю: "Галло! Галло! Кам’янець!.. Пошта!" Але ніхто не відзивався. Нарешті, після довших зусиль, зтурбований жіночий голос відповів:
— Так, це пошта. Хто говорить?
— З вами хоче розмовляти штаб української дивізії. Слухайте нас!
Знову мовчанка, але було чути якісь балачки й суперечки. Врешті, той же жіночий голос запитав:
— Хто говорить? Який штаб?
— Штаб полковника Удовиченка, Петлюровський, що є зараз у Підзамчі.
На це знову ніхто не обізвався. Тоді я сам почав розмовляти й пояснювати, хто ми й чого ми бажаємо.
— Це наші! Наші!.. Це українці телефонують!.. Вони під самим містом!.. — почув я жіночий голос.