Книга матеріалів до історії 3-ої Залізної стрілецької дивізії, що її оце отримує до своїх рук український читач, є спробою такого протиставлення в ділянці військово-історичної науки. Читач отримує нарис історії одної з дивізій української регулярної армії, що у визвольній війні була відома зі своєї боєздатности і, власне, за свої видатні заслуги на полі отримала була почесну назву «Залізної» Дивізії. Віддаючи цю книгу в руки українською читача, автори не тільки виконали вимогу української науки й державницької традиції, зберігаючи в книжковій формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за українську державність, але й виконали свій моральний обов’язок, передаючи пам'ять про героїв визвольної війни — «Залізних» — майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців.
Книга про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію є можливо найновішим і найбільше систематичним нарисом історії цієї дивізії. Досі про неї появлялися друком тільки дрібніші чи обшир ніші причинки. Такий характер має теж перший нарис історії 3-ої Залізної дивізії, написаний командиром гарматньої бригади дивізії, синьожупанником полк. Г. Чижевським. Її видано було накладом Культ. — освітнього відділу 3-ої Залізної дивізії в Каліші, 1922 року, і вона мала 56 сторінок друку. Книга ця вже, сьогодні, бібліографічний унікат.
Сучасний нарис 3-ої Залізної дивізії запляновано як двотомове видання. Перший том, що його отримує тепер український читач, представляє історію дивізії в 1919 році і доводить її до трагедії дивізії, на початку 1 Зимового походу, під Животовим, 25 грудня 1919 року. Історію відновленої 3-ої дивізії в 1920 році планується в другому томі.
Автором нарису історії 3-ої Залізної стрілецької дивізії є її колишній командир, генерального штабу ген. хор. (пізніше ген. полк.) Олександер Удовиченко, якого «Залізні» цінили, любили і йому беззастережно довіряли. Ген. Удовиченко, відомий теж як автор інших воєнно-історичних праць і статтей, написав 33 розділи цієї книги. Розділи 33–46 написав колишній командир 7-го Синього піхотного полку Залізної дивізії, синьожупанник полк. (пізніше ген. пор.) Олександер Вишнівський, автор теж численних праць і причинків для висвітлення української військової історії. Ген. Вишнівський упорядкував весь матеріял і підготовив до друку, в чому йому помагали ветерани 3-ої Залізної дивізії, про що зазначено в книзі.
Книгу свою повищі автори й упорядники назвали «матеріялом до історії війська Української Народньої Республіки». Перешкодою для написання повної і систематигноі історії війська УНР є дошкульний брак офіційних документів до його історії, які пропали під час визвольної війни, а теж у Музею Визвольної Боротьби в Празі і в Бібліотеці ім. Симона Петлюри в Парижі. Музей захопили большевики, а Бібліотеку вивезли в невідоме місце гітлерівці. Все ж таки, все те, що написано і пишеться поколінням визвольної війни, учасниками і живими свідками історичних подій, має велику цінність і є незаступимим джерелом для вивчення історії визвольної війни. Джерела такі є міцною основою для дальшого наукового дослідження й публікацій узагальнюючих, синтетичних праць з цієї ділянки. Власне таке джерело отримує український читач і українська наука в постаті нарису історії 3-ої Залізної дивізії, що дуже збагачує нашу військово-історичну літературу про визвольну війну 1917–1920 років.
Книга ця розповідає, як із 16-го пішого загону, решток Синьої і Чорноморської дивізій, Окремого Запорізького стрілецького куреня і Буковинського куреня зформувалася знаменита дивізія, як розгорталася боротьба проти московсько-большевицьких і біломосковських наїзників України, які успіхи, невдачі, тріюмфи й удари вона мала. Її воєнна історія починається бравурною атакою на Кам'янець, після якої вона звільняє значні частини української території, переможно наступаючи вперед, у напрямі на Одесу. Під час плянування походу об'єднаної української армії на Київ, 3-тя Залізна дивізія здобуває Вапнярський залізничний вузол і втримує його проти скажених атак переважаючих частин 14-ої больш. армії, що намагаються вдарити на тил українських армій, що наступали на Київ. У цих боях за Вапнярський вузол Залізна дивізія полягала виключно на свої власні сили, діючи незалежно від інших з'єднань Армії УНР, не маючи нізвідки ніякої допомоги, ні забезпечених крил і запілля. Фронт 8-ої Залізної дивізії охоплював тоді простір до 50–70 кілометрів, а ворожі сили, що діяли на цьому фронті, переважали «Залізних» трикратно. Все ж таки, «Залізні» не тільки витримали всі ці скажені атаки, але й поширили свій пляцдарм по ст. Кодиму. Про завзяття «Залізних» у цих боях, найбільше проречисто кажуть втрати цієї дивізії, подібних яким не знають аннали української армії. І, так, згинули тоді два командири полків, одного командира полку (тоді полк. О. Вишнівського) двічі тяжко поранено, поранено всіх помічників командирів полку, забито і поранено майже всіх командирів куренів і сотень. В бою за м. Комаргород, 8-й Чорноморський піхотний полк втратив тільки одними забитими 28 старшин і до 150 козаків.