Тоді, коли 3-тя дивізія шикувалася до рішучих дій на вапнярському фронті, в її тилу з'явився якийсь незнаний нам кіннотник, в супроводі ординарця і невідомо з якою метою шмигав із одного села до другого. На наш наказ, цього верхівця затрнмано в районі одного з полків дивізії й припроваджено до штабу останньої. Виявилося, що "таємничий" верхівець був дуже гарний собі хлопець, чорнявий, з кавказькою шаблею при боці, в "бурці" (кавказький повстяний плащ без рукавів) й смушковій шапці, з червоним верхом, на доброму вороному коні. Для митця-маляра був це чудовий об'єкт до малювання. Але, як відомо, зовнішній вигляд людини не все відповідає її духовим і моральним якостям…
— Хто Ви є і чому вештаєтеся по тилах моя дивізії? — запитав я.
— Я отаман Козир-Зірка — погірдливо, скрививши свої "мальовані" вуста, але ввічливо відповів красунь.
— Що Ви тут, у районі дивізії, робите? Яке Ваше завдання? Чому уникали штабу дивізії? — засипали ми його запитаннями.
— Я шукаю відповідного місця для переходу фронту червоних із своїм повстанським відділом. Мої повстанці перебувають тепер біля м. Бар і чекають на мій наказ. Не зголошувався до штабу дивізії тому, що я є отаман Козир-Зірка, ні від кого незалежний… — з удаваною гідністю відповів мальовничий "джиґіт" (кавказець-кіннотник).
"Отаманові" Козир-Зірці запропоновано негайно залишити район дивізії, бо в противному разі його заарештують. У дійсності, як це ми пізніше довідались, Козир-Зірка жадного відділу не мав. Перед тим він гасав біля Бару, намагаючись переманити на свій бік козаків 2-ої дивізії (Запорізької Січі), бо він, ніби, формував окремий повстанський відділ. Йому навіть пощастило спокусити кількох, але довідавшись про це, Божко зареаґував у притаманний йому спосіб… Сам Козир-Зірка ледве встиг утікти вночі й тим урятуватися від жорстокої кари, що її заповів розлючений отаман Божко. Після цього випадку, мальовничий "отаман" десь зник. Вули непровірені чутки, що Він перейшов до большевиків.
Під час нашої збройної визвольної боротьби в Україні росли, наче гриби після дощу, повстанські ватажки. Бойовий склад їхніх повстанських відділів вагався від кількох десятків до кількох тисяч, а іноді й десятків тисяч. Серед тих повстанських отаманів були національно свідомі українці, люди ідейні й слухняні вояки. Своїми загонами вони не раз ставали в пригоді нашій Дійовій армії й назагал прислужилися своїй Батьківщині. Таких отаманів було найменше. Поруч них треба згадати й отаманів "льокального характеру", що обмежували свою діяльність до оборони свого села, чи своєї волости. Ці отамани "поза деревами не бачили лісу" і тому їхній вклад на визволення України був малий, але все ж таки треба зарахувати до категорії позитивних отаманів. На превеликий жаль, у ті переломові для України часи, коли вирішувалася доля її державности, найбільше було отаманів неґативних, що своєю ментальністю були подібні до "отамана" в лапках Козир-Зірки, цього "ні від кого незалежного", а своєю діяльністю, нерозважною і густо-часто кримінального характеру, лише компромітували уряд УНР, влади якого вони не визнавали й діяли виключно на власну руку й у власних інтересах. Їхня розперезано-шкідлива й свавільна акція, така фатальна для долі України, ввійшла до нашої новітньої історії під назвою "отаманія".
У той час, коли чимало серед позитивних повстанських отаманів поклало свої буйні голови за славу і волю України, більшість негативних "отаманчиків" або збольшевичилась, або закінчила своє життя як криміналісти; декого з них наших урядом покарано на горло. Систематичної боротьби з такими "горе-отаманами" в умовах того часу, на території тодішньої УНР, провадити не було можливости, бо територія та була змінною… Незалежно від цього, такі "отамани" знаходили підтримку в партійних колах, що хотіли мати "своє військо" для збільшення впливу тої чи іншої партії на Уряд… Сам Головний Отаман надавав великого значення повстанському рухові й тому повстанські отамани різного ґатунку мали від нього опіку й грошеві засоби. У цьому випадку Головний Отаман діяв у добрій вірі. Віра ця була ілюзією, але, хоч більшість опікуваних ним отаманів не виправдала його довір'я, то все ж, це не зневірювало його. "Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання — моя підтримка їх виправдана", — відповідав Головний Отаман на закиди йому в цій справі. У цьому випадку не можна було признати рацію його ілюзії.