1 гавбична батерія — 4 гармати;
Набійні скрині при батеріях;
18 набійних скринь в колоні амуніційній;
1 лікар і санітарний віз;
1 ветеринарний лікар і віз-амбулянс;
1 старшина господарчого відділу;
1 зв'язковий старшина;
1 старшина — гарматний технік;
2 німецькі польові кухні, кухонні й господарські вози — разом около 20 возів; кожна батерія мала свою окрему кухню.
Найліпше внвінувана і найкраще презентувалася 3-я батерія (легка) сот. В. Зарнцького, що був водночас заступником к-ра гарматного полку.
Одну легку батерію, під командою сот. В. Зарнцького, приділено до 9-го Стрілецького полку; другу, під командою сот. Альошина (росіянина), до 8-го Чорноморського полку, і гавбичну батерію, під командою сот. Кавалджі (азебрайжанця) — до диспозиції полк. Чижевського. Одним із старшин 4-го гарматного полку був пор. Є. Гловінський, пізніше науковець і член Президії УНРади (помер у Німеччині). Треба підкреслити, що чужинці в гарматному полку чесно виконували свої обов'язки. Під час війни з біло-російською армією ген. Денікіна, вони просили звільнити їх від функцій на бойовому фронті. Я розумів їхнє становище й кожному дав вільну руку — відійти, або залишитися.
Щождо дивізійної кінноти, то, хоч роля її в бойових акціях того часу могла бути величезною, а часом навіть вирішальною, то все ж, дивізія не мала спроможносте зфоркуватн в 1919 році якубудь кінну частину, бо бракувало коней. Всі коні, що надавалися під сідло, були реквізовані червоною армією. При полках дивізії були команди кінних розвідачів у невеликій кількості; лише 9-й Стрілецький полк мав до 40 коней. Часово ділений до 3-ої дивізії малочнсленннй кінний Лубенький полк, що був таким лише з назви, а по суті тільки ескадроном, мав свої накладені на нього спеціальні завдання.
Штаб дивізії мав коней тільки для оперативного відділу; решта штабу була змушена їхати на селянських возах. Відсутність дивізійної кіннота не раз спричинялася до критичного стану 3-ої дивізії, бо на фронті проти 3-ої дивізії діяла червова кінна бригада Котовського, бойовий склад якої доходив до 400 шабель. Ця кіннота справляла нам чимало клопоту — і то дошкульного — своїми обхідними рухами, а часом і фронтовою атакою. Ані ліве, ані праве крило дивізії не були забезпечені. Праве крило доходило до Дністра, коло м. Ямполя. У тому районі оперувала ворожа кіннота й окремі піші відділи. Скупчивши головні сили 3-ої дивізії на вапнярському фронті, ми могли протиставити червоним лише нечисленні сили, що складалися з Лубенського полку й різних відділів партизанського характеру. Щождо нашого лівого крила, то воно було тільки під безпосереднім дозором, а далі, на північ і північний схід, був простір, що в ньому не було ані наших, ані постійних ворожих сил, але який червоні могли повсякчасно використати, щоб заатакувати тил дивізії. Сталося це тому, що 3-я дивізія, як що була вже мова, діяла відірвана від решти армії на велику віддаль і тому її бойові акції, силою обставин, мусіли мати партизанський характер, бож ворог був з фронту, на крилах і в тилу, інакше кажучи — навколо… Коли, наприклад, 3-я дивізія адобула станцію Вапнярка, решта нашої армії була на Проскурівському фронті, а простір між нею і нами — біля 130 кілометрів — здано на "Божу ласку"…
Позитивне розв'язання проблеми харчування дивізії залежало головним чином від доброзичливости селян. Самочинні реквізиції рішуче заборонено. По селах скликалися збори й на них пояснювалася конечність допомоги харчами українським воякам, що воювали за визволення від московської "опіки" нашої Батьківщини-України. Селяни постачали живність і фураж для коней, а за це, замість грошей, воліли цукор і сіль. На цукор були ласі й румуни. На підставі договорення з румунською владою в м. Атаки, на Дністрі, румуни доставляли за цукор, вночі, в пачкарський спосіб, потрібний для дивізії крам. Уся ця справа була в руках румунських жидів, що спекулювали з притаманним їм здирством. Гірше стояла справа з постачанням хліба. Своїх власних хлібопекарень дивізія не мала. Хліб випікали в Кам'янці Подільському й пізніше в Новій Ушиці і привозили до дивізії селянськими возами, сливе за сто кілометрів від лінії фронту. Не краще стояла справа з постачанням амуніції, що її завжди бракувало. Для гармат корнсталися арт. знаряддям, що їх покинуто російською армією в районі м. Шаргороду, але рушничних набоїв не було. Постачання армії надсилало їх дуже рідко й то маленькими, невистачальними пачками. Командир дивізії іноді звертався до Командувача армії й просто благав його забезпечити дивізію набоями і все мав дуже різку відповідь: "Нема набоїв. Де я візьму їх"… Більше лагідною була відповідь ген. Капустянського: "Тяжко, але позбираю їх від охорони штабу". Часом щастило дістати набої від селян, що мали їх закопаними. Усе ж, головним джерелом постачання набоїв був ворог.