Вагу запеклих боїв дивізії проти всієї 14-ої совєтської армії, наше вище Командування цілком розуміло й її переможні бої належно оцінило. Коли б 3-я дивізія була не витримала й покотилася назад, то всі плани наступу на Київ були б зійшли на нівець, якщо не на завжди то тимчасово. Після переможних боїв за Вапнярський залізничний вузол, Комдив 3 одержав телеграму наступного змісту:
"Полковникові О. Удовиченкові. Повідомляю, що за високу боєздатність і витривалість, за надзвичайне лицарство 3-ої дивізії, їй надана назва "ЗАЛІЗНА". Іменем Командарма вітаю Залізну дивізію і зичу їй дальшої бойової слави. Нач. штабу Армії, Полковник Тютюник".
Цей наказ оголошено по всіх частинах 3-ої Залізної днвізії. Він став стимулом для Залізних Стрільців: ще з більшим завзяттям, ще з більшою самопосвятою продовжували вони боротьбу з віковічним ворогом України, але виснажені фізичні сили її з кожним боєм занепадали… Зміцнення її допоміжними частинами було конче потрібне.
Перед тим, як перейти до дальших фронтових акцій дивізії, не можна не згадати про дуже прикру й несподівану для війська подію, що схвилювала й слушно обурила не тільки 3-тю Залізну дивізію, але й всю Дієву Армію УНР. Сталося це ще в червні 1919 року.
Одного дня, як завжди несподівано, приїхав до 3-ої дивізії Головний Отаман Симон Петлюра. Його приїзд до дивізії завжди підносив козацтво на дусі, бо його промови доходили до сердець козаків і тому вони його завжди радо вітали. У першу чергу, Головний Отаман відвідав козаків, що були в бойовій лінії. Повертаючись до штабу дивізії, він інформував Комдива про діяльність Уряду, політичну ситуацію й неминучість конфлікту в тому році з "білою" армією ген. Денікіна. Коли Головний Отаман залишився сам-на-сам з Комдивом у польовому штабі дивізії, що містився в селянській хаті, то заявив, що Уряд постановив запровадити в армії "Державну Інспектуру", що відповідала політичним комісарам у совітській армії, себто, шо УНР мавпувала СССР…
Ця заява відразу викликала була в мене критичну реакцію. В сов. армії більшістю командного складу були примусово мобілізовані старшини старої царської армії, що палахкотіли ненавистю до совєтської влади й тому догляд за ними політичних комісарів був зрозумілий і конечний. Він виправдав себе тим що змусив висококваліфікованих старшин царського режиму взаггалі й генерального штабу зокрема, віддати свої знання й досвід на користь своїх ворогів. Зовсім інакше виглядала ця справа в армії УНР. Старшинський склад її належав до національно свідомого патріотичного елементу, що вступив до Армії УНР ДОБРОВІЛЬНО і від початку української національної революції, що перетворилася в Україні з російської революції в 1917 році, збройно боронив, у неймовірно тяжких обставинах, проголошені 22 січня 1918 і 1919 років, самостійність, незалежність і соборну державність України. Весь національно свідомий елемент, еліта народу, знаходився в нашій армії. Хто ж мав стежити за їхньою політичною благонадійністю? У своїй переважаючій, жахливо домінуючій більшості були це ті молодики, що, забезпечивши себе партійним ярличком, воліли проливати за Україну не кров, а атрамент, переважно з тих, що їх покликано до російської армії під час війни. Фронтові старшини армії УНР мали всі підстави трактувати встановлення над ними Державної Інспектури, як вияв недовір'я, як удар по гонорові старшинського корпусу армії. Головний Отаман не міг не здавати собі з цього справи, бож не раз скаржився на партійну безглузду і каригідну боротьбу серед Уряду, але, як видно, на цей раз піддався партійній демагогії.
Хоч на фронті було неспокійно, то все ж треба було, щоб про встановлення Державної Інспектури поінформував старшин сам Головний Отаман. За його згодою, я скликав збори старшин з найближчих частин дивізії. На зборах старшини вислухали інформації Головного Отамана похмуро, але мовчки. Винятком був к-ир дивізійної гарматної бригади, полк. Г. Чижевський. Цей старий український громадський діяч на Полтавщині, бувший губерніальний комісар Полтавщини і б. міністер уряду УНР, не вптримяв: