Далі Головний Отаман із жалем розповів про те, що".Диктатор і уряд Галичини, абсолютно не розуміючи загального положення, та не вірючи в безсумнівний кінець Добрармії, поширювали, весь час по переході Збруча, погляд про обов'язкове порозуміння, а то й про союз із Денікіним. Робили це не лише на урядових засіданнях, але й у своїй пресі. Ця акція, а особливо галицька преса, не могли не вплинути деморалізуючо на галицького стрільця, який, безумовно, перевищує нашого козака (в масі) національною свідомістю та дисципліною. Як відомо, Галичина ступнево, впродовж 70 років, дозрівала до свого славетного 1-го листопада, а Наддніпрянську Україну пробудили громи революції, "окрадену" і позбавлену навіть почуття національної окремішности від москалів. Але саме тому це стрілецтво, маючи віру в свій провід, напевно в боях проти "білих" не викаже того гарту й тієї мужности, що його виказало проти поляків і в наступі, разом із запоріжцями, на Київ, проти большевиків. Тому штаб Головного Отамана визначив до складу ударної групи виключно наддніпрянські частини — Запорізький корпус і 3-тю Залізну дивізію".
Після від'їзду Головного Отамана, всі мовчали, повні враження від його слів, таких щирих і таких змістовних. Тишу перервав командир дивізії: "Отже, панове! Завтра наступ. Набоїв обмаль, сили наші не дорівнюють силам денікінців… Уся надія виключно на маневр. Прошу його широко застосувати". ("На слідах" ІІ квартал 1956, рік ІІ, ч. 2).
Розділ XXXVIІ
Брак суцільного протибольшевицького фронту. Загальна ситуація на фронті армії Української Народньої Республіки. 3-тя дивізія переходить до протинаступу проти Добровольчої армії ген. Денікіна
На тему, чому саме не дійшло до порозуміння між Денікіним, Петлюрою і Пілсудським щодо спільного фронту проти комуністичної Москви, в 1919-ому році, написано вже цілком достатньо, щоб зорієнтуватися, що саме стало тому на перешкоді. Все ж, не зашкодить пригадати про це, бодай коротко і синтетично.
Переможна в першій світовій війні Антанта планувала створити й підтримати суцільний протибольшевицькнй фронт, що складався б із армій: білоросійської Добровольчої, армії УНР і армії Речі Посполитої Польської. Ген. Денікін не тільки хотів військової конвенції з армією польською, але просто домагався цього посередництвом всевладної на той час Антанти, але водночас ухилявся від ґарантування Польщі її державности й зобов'язань до неї територіяльного характеру. Спеціальна делеґація Пілсудського, що її він був вислав, під натиском Антанти, до ген. Денікіяа, ствердила единонедслімські заміри Денікіна. Він хотів, щоб польська армія допомогла йому перемогти большевицьку навалу й відбудувати "Велику Єдину-неділиму Росію", а ров'язання польської проблеми залишав на рішення Російських Установчих Зборів, що їх планувалося скликати після ліквідації большевизму. Про все це дуже докладно написано в "Najnowsza Historia Politychna Polski", tom: "Drugi. Rozdzial czternasty". — Wladyslawa Pobóg-Malinowskiego.
Повища польська делегація поінформувала Пілсудського, пише повищий польський історик, що "найбільше обурення викликали в Таганрозі (місце тогочасного постою штабу й уряду ген. Денікіна. О. У.) наші жадання справедливої східньої границі, національні постуляти українців і федеративні тенденції Пілсудського…" Само-собою розуміється, що після цього Пілсудський, під різними претекстами, з огляду на Антанту, від військової конвенції з Денікиним, стримався й наступу на праве крило червоної армії, чого так домагався Денікін, не розпочав.
Зосередження 3-ої Залізної дивізії перед наступом проти Добрармії — 11-го жовтня 1919 р.
Щождо військової конвенції Добровольчої армії з українською, до Денікін її зовсім відкинув, бо України, як самостійної держави, про що вже було згадано, не визнавав. Денікін, у своїх "Очерках русской смути", том V., стверджує: "Само собою, ніколи жадна Росія — чи то реакційна, чи демократична, республіканська чи одноособова — не дасть згоди на відірвання від неї України, злученої з нею вузлами крови. Недоречний, неузасаднений і загострений зовнішній спір між Руссю московською і Руссю київською, є нашим внутрішнім спором, що нікого не обходить, спором, що його буде вирішено тільки нами самими"… Там же він пише: "Представники Антанти вчасно, ще в серпні, були повідомлені про неможливість будь-якої співпраці з Петлюрою. Врешті англійське і французьке командування прийняли цю точку погляду". Сталося це в наслідок того, що Денікінові вдалося переконати Антанту фальшованими інформаціями, що "українська армія — це ті самі большевики, лише другої категорії"… Те саме, зрештою, твердила в Парижі й польська пропаганда. Можна припускати, що деяку ролю в цій справі відіграла й подвійна відмова Диктатора Західньої УНР, д-ра Євгена Петрушевича, погодитися на проект Антанти замирення з Польщею. Відмова та зробила негативне враження на всесильну тоді Антанту. Отже, УНРеспубліці нічого іншого не залишалося як збройно боронити свою державність перед москалями "другої категорії".