Три дні Лютого
A.O.B.
Три дні Лютого
Повість
День перший
Середа
Був холодний зимовий вечір. Падав дрібний сніг. Вулиці були майже порожніми. Де-не-де кудись поспішали люди. Це мав би бути звичайний зимовий вечір лютого-місяця, проте у повітрі відчувалася якась напруженість, яка наче насідала та гнітила. Навіть вітер, холодний вітер, дув якось інакше. Немовби пробирав до кісток. Здавалося, що зима вже завершується і весна ось-ось прийде, проте крижана пора вперто не хотіла відступати. На вулиці Павла Скоропадського біля підземного переходу стояв хлопчина та палив цигарку. На перший погляд, звичайний хлопець у звичайному пальті, зимова шапка, обв’язана жовто-блакитною стрічкою. Він стояв спиною до вулиці Басейної. Час від часу обертався та споглядав на міліцейське авто. Допалив одну цигарку та зразу ж запалив наступну. Напевне, він чекав на когось, а хтось трішки затримувався.
Несподівано із підземного переходу почулися кроки, що швидко наближались. Сходами піднімалися хлопець та дівчина. У кожного в руках був портфель із ноутбуком.
- Ну нарешті. Де ж ви так довго бродите то?
- Та як сказати. То обходили, то йшли бічними вулицями. А ти вже довго чекаєш?
- Десь так 8 цигарок.
- Знаючи, як ти, Андрію, швидко палиш, то не дуже і довго.
На обличчях обох промайнули легенькі посмішки.
- Ей, мене тут зовсім не помічають, чи що? – пролунав дівочий голос.
- Вибач. Привіт, Дитино, - промовив Андрій та обійняв свою дівчину.
- Андрію, ти що забуваєш як свою дівчину звати? У нього, здається, є хтось іще, Роксі.
- Вово, чом ти нагнітаєш? – стукнувши по-дружньому в плече, промовив Андрій та додав: – Ну що, ходімо?
- Ага, - сказали обоє. Всі троє перейшли на бік Басейної через підземний перехід та попрямували двориками.
- Ти вже там був сьогодні? – запитав Вова.
- Перед тим як вас пішов зустрічати, там просидів уже десь зо 20 хвилин. Як я і казав, у них там така конспірація, що дай Боже. Кодовий замок, код від якого тобі пересилають по смс, а потім ще перевіряють чи ти є у списку.
- А там є зараз якась робота? – увійшла в розмову Роксолана.
- Зараз для нас ні, тому що денна група закінчує свою зміну. Скоро мають нашій групі передати.
Двори на Басейній тому, хто там уперше, нагадуватимуть лабіринти. Незважаючи на те, що Андрій вже мав би знати дорогу, він декілька разів крутив головою, аби зрозуміти, чи правильно вони прямують. Хоча, ця можливість заблукати гасла від того спокою, яким були сповнені ці дворики. У них панував затишок, звуків вулиці майже не було чутно. Хіба десь почується легенький писк якоїсь сирени. З огляду подій у місті зазвичай це голосили сирени «швидкої» чи «невідкладної». Проте тоді складно було сказати - хіба лише гадати. А ось це сирени міліціянтів чи якихось спецпризначенців? Хоча Вова казав, що він уже навчився визначати, у кого яка сирена, лише добре до неї прислухавшись. Але як би не було, звуки будь-якої сирени викликали моторошний страх. Страх за себе, за ближніх, за усіх. Вони завжди вирушали до тих місць, де було «гаряче». Проте зараз усі троє не звертали на це уваги. Вони просто йшли та насолоджувалися душевним спокоєм. Поки ще могли. Але і вітер тут був не такий холодний. Або ж це просто так здавалося. Хоча, невже не все одно? Мені здається, що кожен полюбляє бувати у цих маленьких двориках, навіть узимку, насолоджуватися спокоєм у самотності, споглядати на вуличний ліхтар, який освітлює несамовите падіння снігу. У цій атмосфері навіть святковий настрій може заново з’явитися, дарма що новорічний сезон уже давненько закінчився.