Лютий втомленими очима подивився на годинник. Він показував 6:10. Телефонна тиша робила своє, і з кожною хвилиною Андрію все більше хотілося спати. Тим паче що майже всі міцно спали. Хто на диванах, хто на м’яких кріслах. Повна жінка, що сиділа в кінці столу, мовчки, але монотонно, клацала клавіатурою свого комп’ютера. Андрій розумів, що ще таких хвилин десять - і він мовчки вимкнеться, а це було небажаним. Чомусь Лютому здавалося, що спати сьогодні не можна, свою зміну потрібно закінчити з розплющеними очима.
- Тааак, піду я, напевне, щось поїм та й кави вип’ю. Ще трішки - і засну за цим столом. Вам щось принести?
- Ні, ні. Дякую. Я на дієті, - відповіла жіночка.
- У такій-то годині і з таким-то графіком? – щиро дивувався Андрій.
- У кожного свої правила, - сухо, навіть не відриваючи голову від монітора, відповіла жінка.
Лютий повільно, наче уві сні, попрямував до кухні. У сусідній кімнаті якась дівчина міцно спала, а її колега нишпорила інтернетом. Черговий психолог сиділа у кріслі та читала якусь книжку. Андрій мовчки їх минув. У кімнаті для перемовин сидів старший зміни. З проходу запитав:
- Щось чутно про перемовини?
Відповіді не було. «Напевне, спить», - подумав Лютий. Тихенько відійшов від кімнати.
- Нічого. Глухо, - долинуло з темряви.
Андрій удав, що не почув, і зайшов до кухні. За столом сиділа самотньо Рімма, попиваючи каву та доїдаючи якесь печиво.
- Добрий … ранок? - говорив, намагаючись натягнути на своє обличчя усмішку, Лютий.
- Ранок, ранок, - чи то з пригніченням, чи з утомою в голосі відповіла Рімма.
- А де Ельнур?
- Їздить десь містом. Мав уже би повернутися.
Паралельно розмовляючи, Андрій заварював собі дуже міцну каву без молока та намагався віднайти собі їжу до смаку. Хліб зі шпротами та кілька в томаті, що були в холодильнику, видались йому найкращим варіантом у той момент.
- Весела нічка була, що таку міцну каву заварюєш? – запитала Рімма.
- Не те щоби весела, проте хоч хтось має не спати сьогодні. Про всяк випадок. А ось щось трапиться?
Зробивши перший ковток кави, Андрій вирішив усе-таки сказати, що було на душі.
- Хоча сьогодні дзвонили надто дивні люди. Часом соромно через них робиться.
- Надто грубіянили?
- Та якби лише це. Погрожували, бажали смерті. Говорили навіть, що країну продаємо, руйнуємо і бозна що ще.
- Бояться, значить.
- Тобто?
- Страх породжує агресію. Напевне, бояться змін або втратити щось.
- Так, а що втратити? Невже так складно зрозуміти, що всі ми стоїмо не за «євросоюзи» чи «америки», а за зміни на краще? Проти корупції, проти знахабнілих «ментів», проти насильства, у всіх значеннях, над народом, над усіма нами? Чи їм усім хочеться жити у болоті, гнити у бруді без найменшої надії на світле майбутнє? Ця влада сама підписала собі вирок, коли студентів без будь-якої зброї цинічно побили озброєні та захищені недолюди. Це був плювок усьому народові. Вони дали чітко зрозуміти, що на всіх нас їм начхати і заради свого блага та безглуздого існування вони не зупиняться ні перед чим. Навіть перед кров’ю безневинних, які просто хочуть жити краще. Першого грудня люди вийшли не через якусь там асоціацію, а через кров дітей на бруківці, через плюндрування жовто-блакитного прапора. Вчора били студентів, а сьогодні усіх до стінки просто ставлять. Хіба це так складно зрозуміти? Це ж не якісь надто високі матерії. Все аж надто просто, прямісінько на поверхні.