Андрій говорив без упину. Напевне, він не раз ці запитання ставив собі та намагався знайти для себе відповіді. Надто наболілими вже вони були. Андрій не вельми сподівався отримати на них відповідь.
- Твої запитання є риторичними. Не всі хочуть змін. Щоб щось змінити, треба щось зробити. А для більшості легше закритися у своїх маленьких світах, зі своєю мізерною зарплатнею, лише б їх не чіпали. І для них байдуже, що так вічно тривати не може. Вони просто бояться ризикувати, оскільки «аби щось не трапилося». Усі ці «антимайданівці» навіть не можуть зрозуміти, що Євромайдан - це умовна назва. Не всі ж тут за вступ до ЄС. Проте за банальні людські цінності, за наші права, свободи. Але, напевне, їхні світи без жодного просвіту у майбутнє видаються їм кращими.
У кухні запала тиша. Можливо, вони удвох не знайшли всі відповіді на свої запитання, проте вони виговорили те, що давно накипіло. В Андрія вже настало ідейне вигорання. Він не знав, як далі продовжити розмову. Та й втома, як фізична, так і моральна, давалася взнаки.
- Піду я далі за телефони, - промовив Андрій, допивши з горнятка каву.
- А я таки сьогодні покурю. Років п’ять не палила. Мої нерви вже нічого не рятує. Остання надія на нікотин.
У кімнаті із поснулими телефоністами, де вже і товста жіночка почала дрімати, продзвенів мобільний телефон. З мелодії було зрозуміло, що то не робочий, а чийсь. Орієнтуючись лише на звук, Андрій хутко шукав мобільний. Коли знайшов, то він вже жодних звуків не видавав. Придивившись, Лютий зрозумів, що це мобільний Саші, а тому вирішив поглянути чий дзвінок пропустили. Проте не встиг, оскільки задзвенів робочий телефон, що лежав на столі.
- «Євромайдан-СОС». Слухаю вас, - стріляв словами Андрій.
- Алло … Алло. Це «Євромайдан-СОС»? – говорив схвильований жіночий голос.
- Так, це «Євромайдан-СОС». Чим можу вам допомогти?
- Я б хотіла вас запитати чи у вас там не перебуває Саша Вітовський? Просто він чомусь не відповів на мій дзвінок.
- А ви йому хто? Перепрошую за мою грубість.
- Я його мама!
- А, ще раз перепрошую. Він спить собі смирно на диванчику. Не переймайтесь.
- Передайте йому, коли прокинеться, що я його на обід чекаю, а також скажіть, що він свій шарф забув.
- Обов’язково.
- Щасти вам.
- Вам також. До побачення.
- До побачення.
Після цієї розмови у Лютого зникло будь-яке бажання подивитися у телефон Саші. За декілька хвилин після розмови товстенька жіночка, що у кінці столу, прочитала вголос новину, яка згодом сколихне усіх присутніх від несподіванки, а декого й взагалі змусить прокинутись.
- Слухайте, що діється. «Близько 6 години ранку по «Беркуту» розпочали стрілянину. Стріляли орієнтовно з консерваторії. У силовиків десять поранених. Зараз у протестувальників пустили в хід водомети». Це все добром точно не закінчиться. Давай, піднімай всіх на ноги хто є. Зараз у нас робота з’явиться.
Андрій одразу почав всіх штурхати. Якщо не брати до уваги психолога та напівсонного старшого зміни, то міцного були «скошені» лише Саша, Вова, Роксолана та ще одна дівчина у сусідній кімнаті. Прокидалися всі з невеликим бажанням та ще не з увімкненими мізками. Проте після пояснень Андрія люди пожвавішали та швидко прийшли до тями.
Жіночка трішки помилилася. Якогось відчутного пожвавлення телефонів не відбулося. Були звичайні для цієї пори дзвінки: що треба привезти та куди краще завезти. Тому по черзі всі почали лаштувати собі сніданок та зачинали філософські розмови щодо майбутнього у його широкому розумінні.
Трохи по восьмій годині ранку жіночка вдруге зачитала бентежну новину.
- «Зараз практично всі силовики з Інститутської відступили, разом зі своїми автобусами, прямісінько до майданчика перед клубом Кабміну». Тут щось точно затівається.
- І ми вже прокинулися та готові до всього, - позіхаючи, намагався кепкувати Саша.
Цього разу жінка не помилилася. Проте краще це була б помилка. Розуміння чогось лихого прийшло тоді, коли всі присутні в штабі побачили, що ніхто не приходить на денну зміну, немає кому передати телефони. Вже був початок дев’ятої години ранку. Зміну зазвичай здавали трохи по восьмій ранку, проте зараз прийшли лише якийсь хлопець із дівчиною. Далі були жахливі дзвінки, з яких нічого не можна було зрозуміти. Люди просто кричали у слухавку про поранених, вбитих, брак банальних медикаментів. Так тоді розпочався розстріл Майдану. Зухвалий та цинічний. Із соцмереж та всіляких інтернет-видань дізнавалися про десятки вбитих та ще більше поранених. Писали, що втрати є і з боку правоохоронців. Невеличкий майданчик біля готелю «Козацький» невпинно наповнювався закривавленими бездиханними тілами людей, які хотіли краще майбутнє для країни. У всіх присутніх відібрало мову від таких новин. Вони були готові повірити у будь-що, але не в це. Просто не хотілося вірити. Видавалося просто неможливим, що посеред білого дня в центрі столиці можуть банально вбивати людей, наче на полюванні. «Навіщо» та «за що» намертво засіли в голову, але відповіді залишилися недосяжними й досі.