Стало зрозуміло, чому в штаб ніхто майже не приходив. Містом бігала різношерста «тітушня» зі зброєю в руках. Коли зброя потрапляє до маргінального бидла, то їхніми жертвами стають навіть випадкові перехожі і байдуже+ чи ти «майданівець», чи «антимайданівець». У центр було загалом страшно йти. До відвертого розстрілу ніхто не був готовий. Охоплював страх за своє життя. Тоді ще людські життя не стали сухою беземоційною статистикою, смерть однієї не відомої тобі людини сковувала свідомість.
Декілька годин у «Євромайдані-СОС» намагалися скоординувати волонтерів, які хотіли привезти найнеобхідніші медикаменти. Проте згодом і це стало марним. Доїхати було вже практично неможливо та й небезпечно для життя. Старший зміни вирішив усіх студентів розпустити по домівках. Хоча й це було небезпечним рішенням. Де були, ті безпечні шляхи, невідомо, але і залишатися також не було вже резону. Зникла надія на те, що ще можна чимось допомогти і це відчуття невимовно гризло душу. Не хотілося нікому зізнаватися, навіть для себе самого, що кортить зачинитись у себе у квартирі та ридати. Ридати від того, що ти боягуз, від того, що майже на твоїх очах вбивають людей, а ти не можеш нічим зарадити, від того, що твоє життя поділилося на «до» та «після», від того, що бруківка у крові й цю кров вже ніщо не змиє, від страху, що жертви можуть бути марними, від того, що хтось на крові зробить собі кар’єру … Як із цим усім впоратися, коли тобі лише дев’ятнадцять років? Молодість - це ж пора можливостей та надій на звершень. Але де це все взяти, коли ти не бачиш ні можливостей, ні надій, а в очах лише криваві картини?
Першими пішли зі штабу хлопець та дівчина, що приїхали на денну зміну. Спочатку їх вмовляли зачекати, проте вони були наполегливими. Чи дійсно вони збиралися додому? Всім здалося, що ці двоє будуть намагатися потрапити на Майдан. Згодом цю дилему затулили собою інші питання: у трійці, тобто в Андрія, Вови та Роксолани, виникла дискусія щодо їхніх подальших дій.
Роксолана наполегливо обстоювала думку, що не потрібно їхати додому, а натомість щось робити, діяти. У Вови була протилежна думка. Суперечка була затята, але рацію мали вони обоє. Саме через це й вагався Андрій. Не міг обрати, на яку йому позицію пристати. Щоб не чути всіляких дискусій, він пішов в іншу кімнату та сів на перше-краще вільне крісло. Від напруження охопив свою голову обома руками. Андрій навіть не помітив, як на сусідній стілець присіла психолог.
- Ти ще тут? – запитала вона.
- Якось ще не вирішив … не вирішив, як буде краще, - невпевнено відповів Андрій.
Психолог повернула свою голову в бік кімнати, де йшла суперечка між Вовою та Роксі, яку було чутно в інших кімнатах.
- Не вирішив чи чекаєш, коли вирішать? Так би мовити, замість тебе.
Це питання змусило прокинутись від свого мороку думок та вагань, але виходити на відверту розмову не захотів. Андрій чудово розумів, що мала на увазі психолог під цим своїм запитанням. Проте він вирішив удати, що нічого такого не тямить.
- Ви про що?.. Що маєте на увазі?
- Думаю, ти сам все чудово розумієш. Але нехай. Скажу прямо. Ти просто боїшся обрати якусь позицію. Справа тут не тільки в якомусь боягузтві. Зовсім ні. Хоча і це грає певну роль. Твоя дівчина за те, щоб щось робити, а друг каже, що потрібно їхати звідси. Ти чудово розумієш, що можеш припинити суперечку, вибравши якусь позицію. Проте ти не можеш навіть повноцінно сформувати свою позицію, оскільки тисне відповідальність рішення. Тобі потрібно вибрати між другом та дівчиною. Компроміс тут неможливий. Ти боїшся, що, вибравши чиюсь позицію, ти вибереш не просто позицію, а покажеш цим, хто та чия думка тобі важливіша. Тому ти тут сидиш і просто чекаєш, коли хтось там виграє, чекаєш, коли можна буде позбутися тягаря складного для тебе вибору. От про що я. От, що мала на увазі.