Гулом пронісся тупіт ніг. У кімнату до Андрія з Роксоланою забіг збуджений Вова.
- Ви ще спите? Як так? – із великим очима запитував Вова.
- Що таке? – запитав у відповідь Андрій.
- Що? А що трапилося? – протираючи свої заспані очі руками запитувала Рокосолана.
- Підписали мирну угоду! Опозиція і влада підписали мирну угоду. Її гарантами виступають європейські дипломати. Оголошено позачергові вибори президента! Щоправда, восени аж. Але цього ж року!
- Що ти таке говориш? Невже? – не вірив Андрій.
- Ти не жартуєш? Це правда? – допитувалась Роксолана.
- Чому б мені обманювати? Пішли до телика і «нету». Самі все побачите.
Інтернет уже ряснів ще однією новиною. «Беркутня» повністю кудись зникла. Це вже був факт. Ходили чутки, що вони поспішно покидають Київ. Але це був лише неперевірений поголос.
Андрій із Роксоланою читали ці всі новини з наляканими очима. Їм здавалося, що це сон. Ще вчора режим здавався монолітним, непідступним. «Як все змогло змінитися за одну ніч?» - без упину говорив собі Лютий.
- Ну що, їдьмо на Майдан? – запитував Вова.
- Так … Так. Безперечно…. Але спершу, можливо, хоч щось поїмо?
- Ой, я і забув про їжу.
Роксолана була спантеличена такими новинами. Оніміла від такої, здавалось би, перемоги і ще довго зберігала мовчанку.
Нашвидкуруч був заварений чай та зроблені бутерброди. Сон ще не зовсім покинув свідомість Андрія, тому він усе робив повільно. Від Вови йшло якесь піднесення та радість через події, що сталися. Роксолана покликала їх обох до телевізора. Вона вирішила пити свій чай із бутербродами, не відриваючись від телика. На одному з каналів показували чергові новини.
- Сьогодні ще 28 депутатів покинули лави «Партії регіонів» у парламенті, - говорила ведуча, - На вечірньому засіданні було ухвалено несподівані рішення. Ми знову живемо з вами за Конституцією 2004 року. Проголошена амністія усім учасникам протестних акцій на Майдані. Міністра внутрішніх справ Захарченка відсторонено від обов’язків. Також парламентарі зобов’язалися надати допомогу сім‘ям згиблих на Майдані. Не обійшлося і без пані Тимошенко. Її статтю, за яку вона зараз відбуває ще покарання, декриміналізували …
Дослухати новини вже не було часу. Всі троє намагалися швидко вмитися. Позавчорашній одяг так і залишився на них. Вулицею вони «летіли» до зупинки, щоб чимшвидше сісти на тролейбус чи автобус. Байдуже. Головне - доїхати до Майдану. Першим приїхав тролейбус. Він був майже порожнім. Трійця сіла собі на «гальорці» тролейбуса. Вова і далі відшукував новини в інтернеті через смартфон.
- О! Тут написано, що Янукович вже покинув Адміністрацію. Може тікає?
- Так нащо йому тікати, Вово? Він ще точно не програв. Хто-хто, а він ще за владу позмагається.
- Або ж ми просто ще не все знаємо, - тихо, майже нечутно промовила Роксолана.
Станція метро «Майдан Незалежності» залишалася закритою. Троє студентів вирішили піти пішки від станції «Університет», оскільки з «Хрещатиком» також були проблеми. На Майдан вони потрапили з боку Бесарабки. Люду зібралося неймовірно багато. Щось схоже було лише 1-го грудня 2013 року. Доводилося насилу протискатися через натовп. З Майдану ще й досі віяв чорний дим від палених шин. На обличчях людей проглядалися горе та печаль. Натовп розступився щоб пропустити автомобілі, а за ними йшли люди і несли на руках труни. Деякі з них стихійно ніс натовп. Більшість людей мовчки з мокрими очима проводжали процесію. Але хтось з натовпу викрикнув: «Герої не вмирають!». Його клич підхопили всі інші. Воно прогриміло цілим кварталом і ще довго лунало містом. У Роксолани, яка до цього моменту ще трималася, хлинули сльози. Андрій мовчки пригорнув її до себе. Трійця рушила далі до Майдану.
На сцені були священики. Біля неї щільно, що аж не проступитися, стояли люди, яких переповнював гнів. Розпочалося відспівування загиблих на Майдані. Вова повів усіх за сцену, до готелю «Козацький». Бруківка ще й досі була в засохлій крові. Витримати таке ходіння на крові не під силу найбільш сміливим. Андрія мучили думки та не давали спокою. Ще зовсім недавно він (не тільки він) приймав дзвінки, допомагав людям … Але тих зусиль було недостатньо. Кров залила бруківку. Десь у душі Лютий знав, що йому не під силу було зупинити тих «псів», він не міг розчистити шлях для «швидких», медикаментів … Знав, але почуття чогось незробленого його не покидало. Або ж такі емоції викликали картини, які побачив уже на власні очі.