Трійця підіймалася до офісу, якщо це так можна назвати, організації, яка виникла стихійно, шляхом самоорганізації різних людей, часто різних в усьому, що тільки можна уявити, проте єдиних у розумінні ідеалів та у бажанні допомогти людям, які цього потребують. Так, мова йде саме про «Євромайдан-СОС». Ця організація є яскравим прикладом того, як, попри всю окремішність українця, ми можемо самостійно об’єднуватись у часи загальної небезпеки та пускати свої анархічні сили у структурне русло на загальне благо, де не існує «хати с краю».
Андрій сюди ходив уже протягом двох тижнів. То вдень з пар, то всю ніч до пар. А деколи й кілька днів підряд проводив з маленькими перепочинками на сон. Потрапив Андрій сюди випадково і за простим збігом обставин. У «Євромайдан-СОС» бракувало людей, і вони почали залучати їх з університетів міста через свої канали зв’язку. Але оскільки вони не хотіли отримати «сексота», то за нову людину мав хтось зобов’язатись у чесності. Андрія попросила піти допомогти старшокурсниця, Оксана, яка за нього і поручилася. Він вирішив відгукнутись. Оксана надала Андрію всю потрібну інформацію: де знаходиться штаб, як туди краще дістатися, потрібні телефони для зв’язку і, звичайно, загальний опис щодо характеру роботи. Зі слів Оксани Андрій не зовсім зрозумів, що саме він має робити. Все було надто хаотично, тоді всі кудись поспішали. Андрій усе зрозумів та побачив на практиці. «Головне – прийди зі своїм ноутом. Все інше буде на місці», - зробила останню настанову Оксана. Правда, як розуміти «все інше» вона не уточнила. Того ж дня Андрій прийшов у штаб та розпочав роботу. Його перший робочий день там протривав трішки менше доби. Їжа у штабі була постійно, тому підживитись завжди вдавалося, а постійний ентузіазм молодих людей (вони складали більшість організації), такого ж віку, як Андрій, чи старших не більше як на два-три роки, не давав стомитися.
Робота в «Євромайдан-СОС» мала часто інформаційний характер. Переважно тут збирали та надавали відомості. Можна навіть сказати, що «Євромайдан-СОС» був головним інформаційним центром усього Євромайдану, що і визначало весь робочий процес у ньому. До штабу телефонували, щоб повідомити, що хтось із близьких чи просто знайома людина зникла. Ці дані вносилися до бази. Деякі хотіли сказати, що у такому- то місці збираються «тітушки» чи просто автобуси з цим «біосміттям» кудись їдуть. Цю інформацію перевіряли, як лише могли, а далі передавали за належністю. Інші дзвінки із запитаннями на кшталт «чим можна допомогти? Що потрібно? Їжа, одяг, медикаменти?». Для цього був створений список потреб, що постійно оновлювався. Інколи люди телефонували, щоб отримати певну інформацію. Її або надавали одразу, або перенаправляли на інші служби Євромайдану. Були, правда, і дивні люди, які телефонували побажати смерті, висловити свою думку щодо ситуації у країні. Деякі просто кричали нерозбірливу нісенітницю у слухавку. Найбільш активних або «посилали», або передавали черговому психологу. А деякі просто таки вимагали щоб їм дали слово на Майдані. І немає значення, що прохач зараз не в Києві чи навіть не в області. Їм, виспаним у теплих ліжках та вилежаних на м’яких диванах, було краще знати, що саме відбувається в країні та як саме потрібно діяти. Шкода тільки, що самі вони свої задуми реалізовувати не бажали.
У певних ситуаціях доводилося телефонувати самому. Зазвичай, це стосувалося ситуацій, коли треба було дізнатися про місцеперебування певної людини щодо якої існувала підозра викрадення чи затримання. Тоді дві чи три людини набирали номери всіх райвідділків міліції без упину та незважаючи на час доби. Час від часу доводилося грубіянити. Проте головне було дізнатися, де перебуває людина, а методи для цього не завжди відігравали першорядну роль. От що робили у «Євромайдан-СОС».
Після стуку у двері їх відчинили. Вийшов трішки повненький молодий чоловік із аркушем паперу в руках.
- Андрій Лютий.
- Вони у списку є?- кивнув чолов’яга головою в бік Вови та Роксолани.
- Звичайно. Володимир Селіванов та Роксолана Пирогова.
- Заходьте, - роблячи певні помітки у своїх аркушах промовив молодик.
Трійця увійшла до дуже вузенького та не менш короткого коридору. Праворуч стояла шафа, завішана куртками, пальтами, шарфами. Це ще більше забирало дефіцитного простору. Місця вже для свого верхнього одягу не було, тому молодик порадив брати приклад з інших, а саме скласти акуратно на підлогу. Так і зробили. Щодо взуття морочитися не потрібно було, оскільки всі у квартирі ходили у тому, в якому прийшли.