По обидва боки коридору розташовувалися кімнати. Одна була маленька, проте затишна - кухня. Сюди вміщувалося не більше трьох. Правда, тут ніхто довго не затримувався. Дуже рідко траплялися такі випадки. Загалом усе на ходу чи зовсім не до їжі. Хоча, потрібно зазначити, що їжі було багато. Хліби, лаваші, намазки, сирки, фрукти, навіть смажена курка, чай, кава, морепродукти… Всього і не пригадаєш. Навпроти кухні була просторіша, більша кімната, призначена для нарад чи перемовин. Зазвичай там сидів хтось старший цієї квартири-штабу, який координував роботу, отримував найсвіжішу інформацію, мав потрібні контакти з іншими майданівськими організаціями. Далі, за коридором, була кімната де сидів черговий психолог та люди «на телефонах». Ці «телефоністи» слугували мостом зв’язку з іншими організаціями супротиву. Коли бували «чорні години» телефону, що просто рук бракувало, а люди були змушені говорити по трьох телефонах одночасно, їх також до цього долучали. Сусідньою цій кімнаті була кімната для більшості «телефоністів». То була не зовсім кімната: перероблений та добре добудований балкон. Зазвичай там вистачало місця усім. Більше половини цієї, якщо можна так сказати, кімнати займав довгий стіл, за яким і сиділи зі своїми ноутами «телефоністи». Неподалік від нього були м’які крісла та розкладний диван. На них позмінно спали люди, хоча деякі встигали опанувати мистецтво сну стоячи. Стіни були обклеєні різними агітками, проте здебільшого тут були записки «гарячих» номерів чи актуальних списків потреб, а деколи й переліки дій у випадку неординарних ситуацій, як-от захоплення квартири «беркутами». Вельми вирізнялись із загального пейзажу плакати із зображеннями штандартів Внутрішніх Військ, її уніформи та знаків розрізнення. Проте на них звертали увагу лише «новачки». «Бувалі старожили» переймалися зовсім інакшими питаннями та звертали всю свою увагу на інші написи та агітки на стінах. Також для задоволення природних потреб у закутку біля кухні була вбиральня, дуже вузенька та маленька. Руки треба було мити на кухні.
- Андрію, ти вже тут не вперше, тому на тобі екскурсія. Зараз зміна має закінчитися, і підете в бій, - давав свої настанови молодик.
Лютий зробив для Вови з Роксоланою ґрунтовну екскурсію. Познайомив із присутніми. З тими, кого сам знав. І сам знайомився з тими, кого бачив вперше. Плинність кадрів буле шалена, заледве встигали когось запам’ятати. Сьогодні на зміні були одні люди, а завтра вже зовсім інші, до цього мусили звикнути.
- Як робота сьогодні? – запитував Андрій.
- Спекотно нині. Зараз суди працюють, як конвеєри бісівські. Затриманих цілим Києвом возять та «запобіжники» обирають. Усім, як за командою, два місяці арешту. Не встигаємо катастрофічно. Люди зникають. Родичі, друзі телефонують, повідомляють про зникнення і так далі. Бачиш, аж зміну здати не можемо.
- Ми тоді ноути свої приєднаємо, щоб швидше у справу ввійти.
- Так, звичайно. Займайте вільні місця.
Намагаючись нікому не заважати, трійця почала повільно налаштовувати ноути, під’єднувати до спільної системи. Проте, як не намагалися не перешкоджати роботі «телефоністів», цього не вийшло. Старша жінка одразу це помітила.
- Так, Андрію та ви двоє, краще вийдіть. Випийте чаю, підіть покуріть. Я сама все налаштую, і скажу, коли зможете розпочати роботу.
Вова з Андрієм схвально покивали головами та попрямували на кухню. За ними мовчки пішла Роксолана. За столом там сиділи двоє - якась жінка та кремезний чоловік кавказької зовнішності. Пили каву, заїдали бутербродами.
- Можна до вас приєднатися? – питав ввічливо Вова.
- Так, звичайно. Пригощайтесь, - сказав чоловік із грузинською вимовою.
Трійця також заварила собі кави, а жінка ще зробила бутербродів.
- Студенти? – запитала вона, накладаючи ковбасу на хліб.
- Так, - з усмішкою відповіла Роксолана.
- О, то беріть більше. І ще візьміть. Сам був студентом і знаю, що студент народ такий – вічно голодний, вічно … натхненний, - грузин говорив із щирою посмішкою на обличчі, а в кінці ще й сам голосно зареготав з власного жарту.
- Ні, ми гриземо лише чистий граніт науки, - вирішив підтримати жарт Андрій.
- І який ж граніт гризете? Якщо не секрет, - запитала жінка.
- Правничий, - відповів Вова.
- Який? – перепитував чоловік.
- Тобто юридичний. Юристи ми, - пояснювала Роксолана.
- Шевченко?
- Ні. Могилянка.
- Ого! Могилянка – це сильно. Ви як «вічний революціонер»! «Дух, що тіло рве до бою»! – продекламував грузин.
- Перепрошую за нашу з чоловіком нетактовність. Ми навіть не представилися. Я Рімма, а чоловіка звати Ельнур.
- І нам вибачте. Ми також не назвалися. Мене звати Андрій, - сказав Лютий, потискаючи руку Ельнуру.
- Приємно.
- Вова, - Селіванов повторив за Андрієм.
- Роксолана, - просто піднявши руку догори, промовила Пирогова.