Знову запала тиша. Андрій та Вова намагалися зрозуміти сутність сказаного. Здавалось, що Ельнур говорив звичайні речі – просто не забути. Проте як це насправді зробити, а головне – правильно? Історичні події, та й загалом звичайні події різні люди сприймають по-різному, відчувають їх інакше. От розкажеш ти своїм дітям «правду» подій, а твій сусід своїм розкаже свою «правду», яка може кардинально різнитися. Хоча розповідатимете про один час, про одні і ті ж події, а правди, як не крути, дві. Де ж знайти ту золоту історичну правдиву середину? Та як?
- Якось ви, пане Ельнуре, песимістично дивитесь на це все, - продовжив розмову Лютий.
- Це ви, молоді, часом надто оптимістично на все споглядаєте. З віком на все будете інакше дивитися. Молодість на те і дається, напевне, щоб менше думати, а більше зробити, а в зрілості оцінити вчинки, зважити, зрозуміти помилки, передати досвід нащадкам. Але для молодих думки старших часом видаються диковинкою, чимось незрозумілим. Віриться, що у тебе все буде інакше. І все знову по колу. До речі, щодо твоїх островів, Андрію. У них краще не засиджуватися, а то можна і не вийти, втратити реальність із собою. Та й загалом, українці, чому забуваєте слова Франка – «лиш боротись - значить жить»!?
Розмову перебив телефонний дзвінок. Телефонували Андрієві. Було чутно, що хтось у слухавку щось швидко говорить.
- Добре. Зараз будемо. Все, Вово, зміна здана. Тепер наша черга попрацювати.
Кинули недопалки у смітник та повернулися до квартири-штабу.
Робота закипіла. Телефони ніколи не стихали від дзвінків. Ти не встигав ще представитися своєму додзвонювачу, як у тебе вже був дзвінок на другій лінії. Ніколи не вгадаєш, який дзвінок у цей момент є важливішим. У ту ніч часто доводилося телефонувати самим до різних людей, починаючи від чергового у райвідділі та закінчуючи Автомайданом. Саме у ніч із 19 на 20 лютого невпинним конвеєром працювали суди. Всі як один обирали обирали однакові запобіжні заходи – арешт на два місяці. Навіть тексти рішень різнилися лише підписами суддів та ініціалами жертв цієї системи. Треба було усіма правдами та неправдами дізнаватися про місцеперебування тих, кого судять, оскільки доблесні правоохоронці перевозили їх із суду до суду і вночі, щоб заплутати. Всі тоді чудово розуміли, що запобіжники ці всім дадуть і, напевне, всі їх і відсидять. Ніхто не сподівався когось визволити чи врятувати. Присутність активістів Автомайдану, просто небайдужих людей була шаленим психологічним тиском на суддів, які засуджували, як боязливі щури, тишком-нишком уночі, та на міліціонерів, які ніколи не вирізнялися особливою суспільною свідомістю. Проте вони всі мали знати, що ніхто ніколи нікого не забуде. Справедливість завжди приходить. Нехай не сьогодні, не завтра, але настане час, коли всі ті, хто допомагали своїми нікчемними рішеннями зламати власний народ, постануть перед судом. Перед судом, де буде лише правда та справедливість. Судді вперто не хотіли усвідомлювати всю важливість та відповідальність їхньої професії. Влада, якою б вона не була, міняється, а підписи під рішеннями залишаються, і відповідатимуть за них самі судді. Колись цей час настане.
У кімнаті пролунала дуже писклява мелодія - то був чийсь будильник на мобільному.
- Ой, перепрошую. Мені час ліки випити, - промовила якась дівчина та побігла на кухню.
Андрій, тим часом відволікшись на мелодію, ненароком подивився на годинник, що висів на стіні. Він показував 00:03. Дев’ятнадцяте лютого назавжди ввійшло в історію.