Лютий був рішуче налаштований замучити сержанта, тому цей «допит» міг би продовжуватися до цілісінького ранку. Проте вийшло інакше. До кімнати знову зайшов старший.
- Так, годі телефонувати до райвідділку.
- На добраніч, сержанте Терещенко, - швидко промовив Андрій та кинув слухавку.
- Тобто? – не зрозумів Вова.
- Немає ніякого Івана Коценка. Хтось хотів зробити сенсацію. Добре, що вчасно дізналися. Ви там не сильно хоч нагрубіянили?
- Та ні. Мило так поспілкувалися із сержантом Терещенком, - спокійно сказав Андрій.
- Я б і ще поспілкувався, - посміхався Вова.
- Ой, так питаєш, наче він на них заяву напише, - втрутився Саша.
- А я б не здивувалася, якби на них адмінпротокол склали якимось чином. І штраф би потім заплатили, - гиготіла Роксолана.
- Добре. Всі до роботи, - сказав старший та вийшов.
Тим часом на Майдані точилися сутички між людьми та «беркутами». Останні подеколи стріляли у мітингарів. Сутички були незначними, якщо так можна сказати. «Беркутня» була у повній амуніції, озброєна, обстрілювала прицільно, оскільки навчена цієї роботи. Прості ж громадяни могли відповідати лише підручними засобами або тими, які самі змайструють. Бруківка, коктейль «Молотова». Коктейль «Молотова», бруківка. Тоді це ще були справді незначні сутички.
- «Євромайдан-СОС». Слухаю вас, - чеканив Селіванов.
- Добрий вечір. Алло! – то був чоловічий голос, проте стривожений.
- Так, я вас слухаю.
- Я з «Червоного хутора» телефоную. У нас тут у дворах «тітушня» збирається та пакується в автобуси. Куди їдуть, я не знаю. Тобто зараз вони ще нікуди не їдуть, але … Почали вже виїжджати. Їдуть у напрямі мосту. Напевне, на правий берег. Не знаю чи це цінна інформація, але передайте куди треба чи куди знаєте.
Поки незнайомець говорив, Вова робив записи на клаптику паперу, щоб не забути головного.
Вова поглянув на свій годинник. Він показував близько третьої години ночі. Зробивши зарядку для очей від утоми, Селіванов сказав до всіх:
- Вам про «тітушок» щось казали?
- Так, було таке. В останню годину навіть дуже часто, - відповів Саша.
- Чоловік один сказав, що «тітушок» гуртують на «Червоному хуторі» та можливо направляють у бік правого берега, - пояснював Вова та додав: - А це куди передавати? Автомайдану чи Самообороні?
Повненька жінка, яка сиділа на протилежному кінці столу швидко відповіла:
- Точно не скажу, тому що ми, коли отримували таку інформацію, передавали її просто старшому.
Селіванов так і зробив, а коли повернувся назад, то потрапив у розпал суперечки, що точилась у кімнаті.
- … так як не телефонувати? Це ж їхні обов’язки! Робота, зрештою, - знервовано мовила Роксолана.
- А сенс? Я тобі ще раз повторюю – вони самі їх випустили на вулиці. Навіть зброю дали. Тому нащо дзвонити? Скаржитися начальникам цих бісів? – обстоювала свою думку повненька жінка.
- З іншого боку, самосуд - це також не панацея. Навіть, незаконна річ, я б сказав, - промовив Саша.
- Чом ти так поспішаєш із висновками? Одразу ж таки незаконна? Я б так не сказав. Хто у нас джерело влади? Народ! Коли на народ нападають, що треба робити? Оборонятися! Це не є щось незаконне, а просто необхідна оборона, тому …, - вирішив виступити Лютий. Завершити не встиг, тому що Вова захотів дізнатися, про що ж мова.
- Не хочеться перебивати вашу дискусію, проте … Ви про що взагалі?
- Вже телефонують і кажуть, що «тітушки» у спальних районах людей тероризують та грабують, а в центрі магазини з бутиками вичищають, які їхній душі милі, - намагався пояснити Саша.
- Ого! Лише нещодавно дзвонили, що вони в групи збираються. А хто куди дзвонити хотів? – жадав уточнень Вова.
- Роксолана дуже кричить за те, щоб в міліцію дзвонити, а ми всі щось резону не бачимо, - говорив Андрій.
- Та ж як не телефонувати!? Це ж їхні прямі обов’язки! Робота їхня! Правоохоронці ж. Право! Охоронці! – обурювалася Роксолана.
- Та як ж ти досі не розумієш. Не будуть вони лапати своїх псів. Не для цього це все робилося, - переконувала все та ж повна жінка додаючи: - Єдине, що можна було зробити, люди і зробили – самоорганізувалися, щоб себе захистити. Міліція тут просто зайва.