Сльози знову потекли з очей Аліє. Їй справді стало дуже жаль себе, вона щосили намагалася забути правду й сама майже повірила в історію, яку напередодні придумала.
– Ми поховали її. По-християнськи, – сказав козак, спішуючись.
Він був велетенського зросту. Зовнішність його здавалася потворною: одна сторона лиця була ніби піднята угору, а друга – злегка опущена донизу. Здавалося, ніби одним куточком губ він увесь час посміхався, а іншим – плакав.
– Мене можеш звати дядько Василь Перебийнога. А тебе-то як звати? – запитав козацький ватажок. У його голосі відчувалося співчуття до дівчини.
– Христина, – без запинки випалила Аліє. – Мене звати Христина. Візьміть мене з собою!
– Щось руки в тебе надто випещені, – примружився пан Зборовський. – Не такі руки в служниць.
– Одні служниці для роботи, а інші для кохання, – випалила вона, і одразу ж пожалкувала – погляди чоловіків миттєво змінилися.
– А родичі в тебе десь є? Звідки ти сама? – продовжив дядько Василь, заповнюючи незручну паузу.
– Із Уманщини.
– Ну, то нам по дорозі! Ми до Києва їдемо. Візьмемо її з собою, вельмишановний пане, га?
Гори лишилися далеко позаду, а ще далі залишилися всі сто чотирнадцять башт величної Кафи. Степ тріпотів зеленою ковилою й пахнув налитими соком літніми травами. Степ мав аромат свободи.
Аліє милувалася безкраїми просторами, про які раніше доводилось лише чути, небаченими досі полохливими сайгаками, маленькими метушливими бабаками й перепілками, із їх нескінченним «піть-пітьом».
Вона їхала верхи на своєму гнідому Омарові, а іноді, коли дуже втомлювалася, пересідала на козли до дядька Івана, старого глухуватого козака, який керував ридваном і більше за всіх шкодував Аліє.
Добре до неї ставився й отаман, козак Василь Перебийнога. Він одразу пригрозив іншим козакам, щоб ніхто не смів чіпати дівчину, тож вони трималися від неї поодаль і навіть не заводили з нею балачок. Часом дехто з них дозволяв собі жарти, від яких вуха мусульманської дівчини вкривались багрянцем, але отаман добре приглядав за своїми хлопцями. «Ні краплі горілки й жодної баби, поки ви на службі», – повторював він їм.
– А що, коли ослухаються? Що їм буде? – якось поцікавилася Аліє.
– Висічемо різками й виженемо під три чорти. Ну, якщо покається, то може й не виженемо… Якби то на Січі сталося, посадили б у холодну, а потім усім гуртом вирішували, що робить.
На щастя Аліє, татари трималися особняком. Та й хіба могли вони впізнати в переляканій русинці свою колишню горду панну, яка до того ж, постійно ховала своє обличчя під чадрою?
Пан Зборовський скоро збайдужів до появи дівчати, а от панночки в ридвані, колишні знайомиці Аліє, із цікавістю поглядали на втікачку, але з екіпажу майже зовсім не виходили та з дівчиною розмов не заводили. Вони взагалі ні з ким, крім пана Самуїла Зборовського, не розмовляли. Щоразу, як Аліє доводилося бачити панянок, Агнешка гордо здіймала угору й без того довгий ніс, а Беата робила вигляд, що єдина річ, яка цікавить її в житті, – це служба своїй господині. Панянки навіть не припускали, що їх супроводжує їхня недавня гостя, а Аліє чомусь робилось від цього весело, і вона потроху знову поверталася до свого звичного несмішливого настрою. Надія на успіх своєї кампанії знову вселилася в серце дівчини, і вона, примушуючи себе не думати про те, що відбувається нині в її рідній Кафі – як побиваються за нею батько з матір’ю, як бісяться брати, і як ведуть до страти Лукаша – намагалася радіти довгоочікуваній свободі. Радість була тьмяною, вона не мала омріяного смаку, але віра в жаданий рай була всім, що в неї залишалося.
Коли проїхали Перекоп, пан Зборовський із полегшенням зітхнув.
– Слава Пресвятій Діві, що хоч з Криму нас випустили!
Він покосився на татарський загін, який незмінно тримався поодаль, і підкрутив рудий вус.
– А що, хіба ти, пане Зборовський, не вірив Халіль-бею? – устряла в розмову Аліє, яка саме їхала поруч.
– Халіль-бей такий самий лицемір і брехун, як і всі татари!
– Не правда! – палко скрикнула Аліє.
Десяток голів здивовано повернулися в бік втікачки, яка аж розчервонілася від раптового гніву. Тоді вона отямилася й одразу спробувала взяти себе в руки.
– Марина… Вона майже рік служила в Халіль-бея. Казала, що він чесна й благородна людина.
– Аякже! – гмикнув пан, презирливо кривлячи губи. – Всі вони такі, коли їм вигідно! Благородні, тьху! Зупиняємося тут!