Вершники спішилися, пан Зборовський особисто відчинив двері ридвану й супроводив жінок за кущі, щоб справити природню потребу.
– Це лише мені він нагадує рудого таргана? – пошепки запитала Аліє у Василя. – Коли я дивлюся на нього, у роті з’являється такий неприємний присмак, що аж хочеться сплюнути.
– Певно, не так погано тобі жилося в татар, якщо ти їх аж так захищаєш, – посміхнувся до Аліє козак. Його дивакувате пошрамоване обличчя, всіяне глибокими зморшками та прикрите широчезними вусами, було повернуте до сонця, ніби він намагався зловити останні теплі промені дня, що минав.
– Зі мною гідно поводилися, – гордо підняла гостре підборіддя угору дівчина. – А що тут такого? Хіба всі татари погані? Невже ви теж, дядьку, так думаєте?
– Звичайно, ні, – Василь лагідно погладив Аліє по голові. – Сідай сюди, будемо розпалювати багаття, я тобі розкажу, що я думаю.
Він узявся за сухі трісочки, черкнув кресалом, і помалу на гілочках затанцювали золотаві язички полум’я. Спершу маленькі, ледь помітні, але чим більше Василь підкидав галузок, тим більшало багаття.
– Хай там хлопці варять кашу, – кивнув він на козаків, які вже ставили на сусіднє вогнище великий казан, – а ми з тобою запаримо всім запашних трав. У Криму вони особливо цілющі.
Василь розв’язав мішечок і звідти пахнуло чебрецем, лавандою та ще чимось зовсім незнайомим.
– Знаєш, був у мене колись товариш-татарин. Прибився до нас у поході на Крим – його соратники пораненого кинули, а я пожалів, підібрав, вилікував. Молодий такий хлопчина. Зробив його своїм джурою – то кращого й вірнішого товариша ніколи й не мав. Бач, не кров робить людину людиною.
– А що з ним стало?
– Минулої зими такі морози стояли! А він листа з Січі на Полтаву передавав. Знайшли його аж як сніги танути почали.
– Як шкода, – зітхнула Аліє, здригнувшись. – А ви, дядьку, як козаком стали? – вона зверталася до Василя на «ви», наче той і справді був її родичем. Василю це подобалось, тож він сумно посміхнувся й стягнув із голови шапку, із-під якої визирнув довжелезний оселедець.
– Та як? – почухав потилицю козак, по-змовницьки підморгуючи Аліє, як зазвичай дорослі підморгують малим дітям, коли розказують небилиці чи жартують. – Жив я сиротою у місті Ніжині. Кажуть люди, як бур’ян попід двором. Був на службі в мельника, потім у кушніра, а тоді узяв та й утік від них усіх на Січ.
– Утекли в пошуках пригод?
– Утік, бо вирішив, що маю знайти місце, яке зможу назвати домом. От і вся казка!
– То як, знайшли?
– Знайшов! – хитрувато усміхнувся Василь, підводячи обидві руки угору й здіймаючи очі до неба. – Чим тобі не дім?
– Шкода зрештою, що дівчат не беруть у козаки! – зітхнула Аліє. – Знаєте, дядьку, я дуже влучно стріляю!
Василь посміхнувся своєю таємничою посмішкою й підморгнув:
– Ач яка, спритна! Побачимо, що скажеш завтра, коли зустрінешся з дніпровською мошкарою!
Дівчина пропустила це повз вуха. Повечерявши й випивши гарячого відвару з трав, Аліє вмостилася на козлах ридвана, де було відведене для неї місце, й укрившись кожухом, заснула, так і не дорахувавши зірки.
Із самого ранку сонце почало несамовито пригрівати. Тепер дорога йшла вздовж Дніпра, й на обід замість остогидлої вже пісної житньої соломахи козаки приготували смачну юшку.
– Гарно як! – говорила Аліє глухому Івану, милуючись розливами Дніпра.
– Так, жарко сьогодні, – кивав головою у відповідь добряк Іван.
Але до денної спеки дівчина була звична – вона весь день могла проводити на сонці. Найгірше ж почалося після його заходу. Нічна волога й вранішня мряка стали для Аліє справжнім випробуванням. Та значно більшою напастю виявились комарі.
Комарі на Дніпрі були страшним лихом. Варто було лише лягти спати з відкритим обличчям – і зранку людину вже не можна було впізнати за комариними укусами.
Для панни, її служниці та пана Зборовського робили особливі намети: кожного вечора вбивали в землю низенькі кілочки, укриваючи їх пологом. Жіночий намет накривали турецькими килимами, намет пана – дрібною сіткою. Прості козаки сяк-так куталися в кожухи та натягували на обличчя шапки.
Першої ж ночі на річці Аліє попередили, щоби береглася. І справді, варто було лише на кілька кроків відійти від багаття, як міріади маленьких комашок обсідали бідолашну жертву в пошуках крові. Комарі прокушували одежу, їхні тонкі носики легко проникали крізь вовняну хустку, якою намагалася захистити своє обличчя Аліє. Кожна ніч перетворювалась на нескінченну боротьбу з комахами та холодом, і тільки вранці Аліє, умостившись на ридвані, на який вона все частіше міняла своє сідло, й підставивши опухлі щоки ранішньому сонцю, нарешті поринала в важкий сон, час від часу прокидаючись від криків козаків, скрипу зустрічних чумацьких возів та атак набридливих мошок, які приходили на зміну комарам удень.