Нарешті вдалині перед подорожніми забіліли хатинки, укриті солом’яними дахами й обсаджені садками. Вони приїхали до зимівника – слободи, де селилися жонаті козаки, ремісники й купці. Тут була своя церква й січова школа, тож зимівник був цілим присічовим містечком. Була тут і своя корчма, кімнати якої були заздалегідь підготовані для вельмишановного панства. Велетень Василь про щось перешепнувся з євреєм-корчмарем, і той указав Аліє на приземкуваті двері, за якими була крихітна, але затишна кімната. Тепер солом’яний лежак в тісній хаті з заскленими вікнами здавалося Аліє королівськими палатами.
На радощах, дівчина обійняла Василя й гаряче йому подякувала.
– Відпочивай! – лагідно сказав він. – А ми з паном переправимося на Січ, домовлятися про човни.
– То ми завтра попливемо?! – у захваті скрикнула Аліє.
– Як Бог дасть, – посміхнувся Василь.
Але Бог не дав. Зранку козакам знову веліли сідлати коней й ладнати ридван. Виспавшись і відпочивши за ніч, із гарним передчуттям нового, Аліє прокинулась у чудовому настрої. Вона босоніж вибігла надвір, умилася й взялася спостерігати за метушнею довкола: за дочкою корчмаря, яка співала, дістаючи з криниці воду, за старими козаками, які жартуючи й заливаючись гучним реготом проходили шляхом, за мельником, який підморгнув їй, проїжджаючи повз на своїй скрипучій підводі.
Дівчині здалося, що люди тут усі, як один, веселі, щасливі. У слободі немає панів, знала вона, немає рабів… Отак вона виглядає, свобода?
Наказ сідлати коней вивів Аліє з задуми, але зовсім не припав їй до душі.
– А як же козацькі чайки? – жалісно, зовсім по-дитячому закопилила губу дівчина, звертаючись до Василя. – Я так хотіла бодай здаля побачити Січ!
– А нечистий би їх побрав! Гордість може зробити з людини лицаря, а може чванливого гусака!
Презирливий погляд, кинутий в бік пана Зборовського все прояснив.
– Чекайте, лише заберу свої речі з кімнати, – спохватилася раптом Аліє.
Лише зараз вона збагнула, що стоїть зовсім боса, а чоботи лишилися лежати під лавою. Кинулася до них, але взуття уже ніде не було.
– Чоботи мої! – заголосила вона, підбігаючи до корчмаря. – Хтось заходив до мене в кімнату, доки мене не було?
– Та хіба ж мені знати? – мляво відповів корчмар. – Треба було за своїм добром дивиться, а не ґав ловити.
– То це ти взяв? – ледь не з кулаками накинулася на корчмаря Аліє.
– Помалу, дитино! – стиснув її лікоть Василь. – Ну, не дорахувалася ти чобіт, що ж тепер поробиш? Будемо в місті – купимо тобі нові.
– Дядьку, ви не розумієте, – Аліє відвела Василя в бік і щось шепнула.
– Овва, оце ти дала маху, Христе! – вигукнув він, отетеріло чухаючи потилицю він. – Ти недогляділа чоботи з коштовностями?
Для годиться, Василь ще попитав людей та пошарудів під лавами, але коні вже були запряжені, а ридван готовий до дороги. Він просто розвів руками, сумно похитуючи головою.
Їхали мовчки. Лишившись без гроша за душею, Аліє відмовлялася вірити в те, що сталося. Ніби сновида, вона ледь трималася в своєму сідлі. За ті коштовності можна було б купити цілий маєток або безтурботно жити в місті кілька років. Незчулася, як на виїзді з хутору в неї закрутилася голова й вона грудкою вниз упала з Омара.
Розплющивши очі, Аліє розгледіла трьох дівчат у барвистих хустках, які схилилися над нею, омиваючи обличчя водою. Дівчата несли з собою граблі та сапки, вони саме йшли в поле, коли побачили Аліє, яка падала непритомною.
За звичкою, Аліє їхала останньою, тож ніхто з її супутників не зауважив її падіння.
Аліє мовчки прийняла горнятко води й жадібно припала до нього. Аж раптом, на одній із дівчат вона помітила свої жовті сап’янці.
– Звідкіля в тебе ці чоботи? – схопила дівчину за руку вона.
– А тобі яке діло? – фиркнула на те дівчина.
– Бо у мене зранку пропали такі самі, – указуючи на свої босі й вимазані болотом ноги сказала Аліє.
Узута в жовті чоботи дівчина зашарілася, але зухвало відповіла:
– Мені коханий подарував!
– А чим доведеш, що вони твої? – не відступалася Аліє, зводячись на ноги.
Куди й поділася вся її млявість.
– Чого це я маю тобі щось доводити? – закинула вгору гостре підборіддя дівчина й вище підіймаючи свою сапку.