Сама себе не тямлячи, Аліє вихопила з-за поясу кинджал, і з силою полоснула ним по лівому сап’янцю. Золоті монети посипалися на траву, щедро зрошені кров’ю, що струменіла з порізаної долоні Аліє. Але вона не відчувала болю й не мала часу розмірковувати. Доки дівчата приходили до тями, вона хутко згребла все багатство в оберемок і закинула собі в торбу.
– Ану, стій! – закричала дівчина в сап'янцях, намагаючись вхопити Аліє за ногу, але та вже заскочила на вірного Омара і чимдуж погнала його уперед.
І вона знову їхала, ніби нічого й не сталося. На неї знову чекали розбиті дощами й кінськими копитами дороги, тріскіт коліс ридвана та цокання підков.
– На той берег Дніпра переправимося вже в Черкасах! – кинув своїм козак Василь.
Колона прямувала на північ. Татарський загін давно залишив їх, від чого Аліє не було ані сумно, ані, навпаки, радісно. «Якось байдуже», – подумала вона й жахнулася сама з себе. Певно, просто втомилася, й утома притупила її почуття. Та раптом дівчина зловила себе на думці, що вона з якоюсь незрозумілою їй самій тугою оглядала круті дніпровські схили, мальовничі скелі й пороги, які де-не-де траплялися в цій місцині. Десь там, за порогами, зеленів острів Хортиця, на якому в давнину князь Дмитро Вишневецький заклав першу Запорізьку Січ… Чому зараз більше за все Аліє хотілося хоча б одним оком подивитися на неї? Певно, там, за порогами, у козацькому коші, уже й забули про існування козака Лукаша. Але в Києві на нього все ще чекає його мама… І раптом вона згадала свій сон, яскравий, ніби й справді яв. Уві сні до неї приходив Лукаш. Та не такий, якого вона бачила у в’язниці —зовсім інший: ошатно по-козацьки вбраний, чисто поголений та усміхнений. Він казав їй щось, але вона була не спроможна згадати ні слова. Серце забилось сильніше, й у грудях боляче защеміло. Аліє розім’яла затерплі руки, ніби струшуючи з себе ману. Якби не Лукаш, вона не б відважилася на таку авантюру, а та коротка зустріч вселила в неї віру, що кожна людина вільна обирати свою долю. Аліє обрала.
«Треба їхати одразу до Києва!», – вирішила дівчина, й на душі потепліло від думки, що все іде саме так, як повинно.
Татарка торкнулася грудей, й пальцями намацала в’язанку хрестиків, приховану під глухим коміром сорочки. Один із них колись належав Лукашеві. Аліє покрутила його в руці, міцно стиснула й знову заховала під сорочку, подалі від сторонніх поглядів.
Розбудив Аліє дрібний дощ. Всю дорогу мандрівникам щастило – було спекотно, але принаймні сухо. А такий-от дощ, зазвичай, затягується надовго…
Та всупереч прикметам, негода не затрималася, і до ранку мряка минула, лишивши по собі калюжі та мокрий одяг. Проте пересуватися довелося повільніше – панна Агнешка сповістила, що через вологість у неї почалася застуда, а під час швидкої їзди, коли ридван підстрибує на вибоїнах, у неї, бачте, починається кашель.
Так і їхали – помалу-помалу, поки по обіді не зробили зупинку. Сонце знову пекло нещадно, і тепер у панни почалася мігрень. Вона не виходила з ридвану, лише передавала повідомлення через свою служницю.
Така повільна їзда пригнічувала, тож обідали всі мовчки, майже без слів.
– Піду до Дніпра, скупаюся, – сказала Аліє Василю.
– Не затримуйся! – попередив її той, вказуючи на дорогу, що нескінченною змією звивалась попереду.
Аліє спустилася до води, вибрала найгустіші верболози, й роздягнувшись до сорочки, залізла в воду.
Невдовзі вона помітила, що до неї приєдналися. До води підходила Беата з таким же наміром освіжитися в Дніпрі.
Раніше Беата завжди трималася Агнешки, від якої Аліє намагалася бути чимдалі. Не подобалась їй панянка-полька, і Аліє ніяк не могла побороти в собі це почуття. А от до Беати вона ставилася байдуже. Схоже, що й Беата не виявляла жодного інтересу до татарки. До сьогодні.
Аліє саме виходила з води, як Беата зібралася пірнути. Мокра сорочка тісно облягала тіло татарки, уже геть нічого й не прикриваючи, безсоромно виказуючи всі таємниці, навіть ті, які дівчина ховала в себе за пазухою.
– Чекай-но, а чого це в тебе три хрестики? – зупинилася біля Аліє Беата. – Ти що, язичниця якась?
– Це?.. Ой, це мій товариш, полонений… просив передати на батьківщину, – одразу знітившись пробурмотала Аліє.
Беата насупилася, нібито щось пригадуючи.
– Зажди, а чи не той це товариш, який у в’язниці біля нас замкнений був? Якийсь козачок-бунтар… То була така захоплююча розмова! Невже..? – Беата уважно вдивлялася в обличчя Аліє. Так уважно й напружено, що зморшки, які вже помалу з’являлися навколо Беатиних очей, подовшали вдвічі. Дівчина спробувала відвести погляд, але колишня бранка безцеремонно взяла її за підборіддя.