Аліє лише скоса зиркнула на свою супутницю, але промовчала. Її дратувала слабкість Марини, особливо через те, що вона й сама вже не надто раділа своєму задуму.
Вибравши місце на невисокій яйлі, звідки добре проглядалася дорога, дівчата стриножили коней, а самі розляглися просто на траві під покровом кизилу та інших невисоких чагарників.
– Тут і заночуємо. А завтра вдягнемо жіночі строї та почнемо виглядати поляків. Вони точно проходитимуть цією дорогою найближчими днями, – намагалася якомога впевненіше говорити Аліє. – А далі – Ор-Капи[5], Дике Поле й уже Україна!
– Сутеніє… Тут стає моторошно. Панночка боїться диких вепрів?
– О цій порі року вони не становлять загрози для людини.
– А ведмеді? – недовірливо покосилась Марина.
– Хіба що косулі. Ти що, боїшся косуль, дурненька? – підняла свою служницю на сміх дочка бея, намагаючись виглядати відважною.
Та Аліє теж було лячно. Навіть зізнатись у цьому самій собі їй бракувало сміливості. Кожен крок у протилежний від дому бік давався їй важче за попередній. Із кожним кроком кров у скронях пульсувала сильніше.
– Я знаю ці місця. Мене сюди брав на полювання батько, – щоб заспокоїти не так Марину, як себе, сказала Аліє.
Це було два роки тому. Жоден із двох законних синів бея не зміг поїхати на традиційне для їхньої сім’ї полювання, і замість сина батько взяв із собою зовсім юну дочку. Але тоді вона ночувала в розкішному шатрі, оточена слугами й охоронцями… Тоді вона почувалася не гірше, ніж на ліжку вдома. Зараз же дівчина здригалася від найменшого подиху вітру, проте вона твердо вирішила бути сильною.
– Умієш розпалювати вогнище? – татарка простягнула Марині кресало. – Тримай. Не думала, що влітку в горах аж так холодно! – закутуючись у кожух сказала вона. – Сподіваюсь, пан Зборовський не забариться…
Та ледь дівчина черкнула кресалом, як під горою пронісся загін гарно вбраних, вишколених татарських воїнів. Аліє завмерла й жестом наказала Марині зробити теж саме. Батько відправив на її розшуки своїх кращих людей! Звісно, як вона могла не подумати про таке! Дівчата принишкли. Так і не розпаливши вогнище й тулячись близенько одна до одної, вони нарешті заснули, гріючись лише думкою про те, що вже зранку мають зустрітися з послом.
Аліє бачила польського посла, пана Самуїла Зборовського, сина знаменитого запорізького гетьмана, ще в Кафі. Він прибув у місто вчора вранці, повечеряв з Халіль-беєм та мав коротку зустріч із турецькими чиновниками. Нехай крихкий, але мир між Річчю Посполитою та Портою вселяв у пана надію, що кримчаки дотримають слова й відпустять Агнешку Почаповську, доньку єпископа Луцького та наречену київського земського судді Івана Аксака. Саме він, багатий удівець, що зовсім нещодавно поховав свою першу дружину, не пошкодував ніяких коштів, надсилаючи до Криму надійного посланця Зборовського зі щедрим викупом за молоду наречену. Одна з одалісок Халіль-бея почула від євнуха, що Аксак віком був за шістдесят, мав п’ятьох дітей, величезні статки та був божевільно закоханий в панну Агнешку.
Не звичні до холодних гірських світанків, дівчата прокинулись рано. Одяг змок від роси, каміння неприємно впивалося в спини. Переодягнувшись у строї русинок, покривши голови хустками та трохи зігрівшись, дівчата поснідали хлібом із сиром – тим, що лишилося від учорашніх запасів. Із боку дороги важко було побачити, що робиться за чагарниками нагорі, зате з їхньої схованки дорога проглядалася чудово.
Тільки по воду довелося б спускатися униз – туди, де заховане між травами й камінням, било джерело. Саме через джерело та яйлу над дорогою Аліє обрала це місце для чекання.
Вони вже майже цілий день чатували на поляків. Шляхом шумною ватагою проходили караїмські селяни, проїздив турецький роз’їзд, і час від часу майоріли поодинокі вершники в гостроверхих шапках. Ще кілька разів з’являлися воїни Халіль-бея. Але потрібних людей все не було.
– Правда, у нас все буде добре? – питала Марина.
– Так, так! – посміхалася їй у відповідь Аліє. – Тобі бракує терпіння! Уже скоро, треба лише почекати!
Сонце починало опускатися за гори.
– Харчі закінчилися, – із жалем зауважила Марина, віддаючи своїй господині останній шматок татарської перепічки-катлами.
Про запаси їжі Аліє й зовсім забула, коли планувала подорож. Добре, хоч Марина поцупила дещо з гаремного столу. Вода в маленьких шкіряних бурдюках теж виходила на кінець.
– Треба набрати води. І коней напоїти не завадило б.
Марина змучилась від неробства. Звикла до постійної праці, вона не могла довго сидіти, склавши руки.