– Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнів, – вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина. Вона встала й позіхнула потягуючись.
Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар лице корчмаря.
– А хто платитиме? – спитало воно.
Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корчмар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх своїм червоним, як борода, язиком.
Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. «Ось що значить бути п'яним, – подумав гірко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змієм!»
Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся. Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені на плече, і я почув її шепіт:
– Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня, що я її співала?
– Ні, – сказав я. – Бо ти облудна.
– Отакої! – засміялася дівчина. – А я так старалася. Може, заспіваєш мені ти?
Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.
– За себе ти заплатив. А за приятеля?
– Виклав усі гроші, які мав, – сказав я мужньо і пішов до виходу.
Але до дверей не дійшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень, а тут – дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь обличчя.
– Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!
– Дам! – сказав регент і вдарив мене в обличчя. – Бо ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!
Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчмарева голова.
– Чого тобі? – спитав з тугою я.
– Гроші, – відказав корчмар.
– Подивіться там, у кишені.
– Ті я вже забрав, – сказав корчмар. – Більше не маєш? Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але затуляли світ, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчі про Розум, – згадав я. – Але нічого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спіймаєте самих себе!»
РОЗДІЛ XVIII,
у якому Турчиновський оповідає про свою нову скруту й нове щастя
Після того відвідування шинку, любий читальнику, відчував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав, противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматиками по корчмах, – там був хтось із отців-ксьондзів, приставлений до нагляду за учнями. Звісно, це завдало мені скрути, бо знову я опинився без даху над головою і без заняття. Однак регент, новий мій знайомий, заспокоїв мене.
– Хоч твоя парсуна, – сказав мені відверто, – й не подобається мені, я допоможу. Сьогодні буде на службі єпископ, тож пореви добряче, може, запримітить тебе.
Вже давно звик не зважати на маленькі образи, трапляється доста й великих, тому змовчав і став чекати. Співав я вже як хорист, тож мав хоч таку втіху. В той день, коли нас слухав єпископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для єпископа я старався: коли співаю, немає для мене ні світу, ні сторонніх думок. Я щиросердно переливав себе в чарівні звуки і, річ певна, відчував щастя такого перетворення. Ставав тінню звуку – ось вона, найвища втіха, чого так мало дає людині життя. У церкву вливалося крізь горішні вікна гаряче яскраве сонце, і, дивлячись на наскісно провішені стяги, я не міг не подумати, що звук – це поєднання такого сонця із людським надпоривом.
Єпископ Сильвестр Четверинський піднявся до нас на хори.
– Я чув тут новий чудовий голос, – сказав він. – Хто це буде?
Я скромно виступив наперед і прийняв благословення.
– Як тебе звати, сину мій?
– Ілля Турчиновський.
– Де живеш і звідки прийшов до наших країв?
– Живу поки що при школі, – сказав я. – А прийшов із Березані.
– Коли бажаєш, – сказав цей благодійник, – залишайсь у нас. Виділимо тобі плату, як годиться, а коли, то й у мене вдома співатимеш.
Я подячно вклонився.
Як бачиш, люб'язний читальнику, немає злого, щоб на добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, застерігшись проти зурочення звичним плюванням через ліве плече, – звісно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час зі своїм благодійником і тримав на обличчі гречну послушливість. Зирнув краєм ока на регента, але той криво всміхався, ніби не був задоволений із мого успіху.
«Чого він сердиться на мене, – подумав я, – адже я і в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?»