Тоді він пішов до святих місць висповідатися.
– Я вбивав усіх, – сказав він, – хто мною керував. Не вищих, а тих, що стояли якраз наді мною.
– Навіщо ти чинив це, сину? – спитав у нього чернець. Був чорний і зарослий, довгі роки сидів у схимництві, а наостанок, як ієромонах, давав мир заблудлим.
– Здається, заздрість поселилась у душу мою, – мовив козак.
– Викинь її із серця й прожени із душі, – сказав чернець. – Заздрість – це геєна пекуча, змія невсипуща, випали її з душі, прожени і тільки тоді спасешся.
– Не можу її вигнати, – сказав козак, – коли б міг, то не прийшов би до вас.
Чернець покропив його святою водою, але не допомогла козакові вода.
– Щоб вилікуватися, – сказав схимник, – маєш дуже того захотіти…
– Таж я хочу! – скрикнув козак. – Бозна-скільки часу хочу! Але як? Я ж прийшов питати ради…
– Геєна пече тебе, – спокійно сказав чернець і замислився. Він довго думав, аж так, що вирішив козак: забув про нього старий. Вже й покашлював, і неспокійно вовтузився, але чернець, ніби ідол, сидів. Нарешті звів на козака очі й позирнув пильно.
– Хто ти тепер у війську? – спитав.
– Полковник.
– Гетьманом стань.
– Штовхаєш мене на новий злочин? – вигукнув козак… Через кілька днів старого гетьмана було підступно вбито, а замість нього обрано нашого козака.
– Слава героєві, слава! – гукало товариство. – Слава новому гетьману, веди нас і керуй!
Так кричали козаки, а він стояв, набундючившись і виставивши наперед булаву. Відчував, що пориває його могутня хвиля, бо підкоряються йому десятки тисяч людей і може двигнути цю юрму, куди захоче. Був на піднесенні, наче плив хвильливим морем, і це море корилося йому.
«Тепер, – подумав він, – перестане мене жерти з'їжа. Тепер я нарешті заспокоюся і не буду лити безневинну кров. Я досяг того, про що колись і мріяти не важився, – ось воно, щастя!»
І він гукнув на все горло гучне й радісне привітання своєму війську, а воно однодушне відповіло тисячами так само радісних голосів.
Але наступного дня чорна хмара сповила гетьманове чоло. Опинився раптом сам на сам, начебто в глуху, без вікон та дверей, кімнату потрапив, із якої не видертися, скільки б не бився об ці глухі стіни. Дивний відчай посіявся в його серці, стискала і з'їдала його нез'яснима туга, аж застогнав він і заплакав, мотаючи головою. Бився об стіни, які сам собі звів, але виявилися ті м'які й податливі, і не дістав гетьман звільнення.
– Я нікчемний і немічний, – сказав він ченцеві, котрого зробив своїм наближеним. – Не відаю, що мені тепер чинити. Як керувати далі і як запалювати ці сотні тисяч людей? Куди їх вести і заради чого? Біда велика впала на мою голову: всього я досяг!
– Але ти позбувся заздрості, – сказав йому чернець. – Отже, прогнав те, від чого просив звільнення.
– Заздрості? – перепитав гетьман. – Здається, я її і справді не маю. Але тепер мені здається, що саме заздрість запалювала мене до чину. Допомагала існувати, отже, і згубив я те, що допомагало мені жити. Що ж далі?
– Чини так, як усі володарі, – сказав чернець. – Відчуй заздрість до підлеглих тобі, щоб не могли вони тебе скинути.
– Тобто як?
– Наводь на них страх, – усміхнувся загадково чернець. Тоді покотилися з пліч сотні голів, полилася річкою кров народу козацького, і заполум'яніли над його містами й селами червоні пожариська.
РОЗДІЛ XXI,
у якому Турчиновський віддається роздумам про себе
Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тверезо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо пахне квітками й медом, пасіка – в садку, а я живу в курені, де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небезпечно хвилюють мене. Для людини, котра провела в мандрівках не один рік, це буде зрозуміло.
Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспокій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки. Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя вдома – теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок, спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово, в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно так.