Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить дух невсипущий, – про тих інша мова. Але коли довго блукаєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди: мандрованого вабить затишок, а осідлого – дорога. Тут теж я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити. Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена з більших чи менших кілець, – в коло складається життя людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти: де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський – його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу створюють! Усе подібне в світі – це так, але нічого в ньому не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині часу стоїть.
Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголосніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й легіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання, а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може, цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих людей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув, як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й місця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спробував розплющити очі – зиркнув крадькома.
Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося в її обличчі – була вона чудової вроди.
– А що, вже тут? – спитала вона.
– Хто? – перепитав я, але вона похитала головою.
– Ще не тут, – сказала. – А ти бачиш мене?
– Бачу, – мовив я досить спокійно, бо мариська таки навідують мене і я до того звик.
– Це зле, – сумно всміхнулася жінка. – Не повинен бачити мене.
– А ти хто? – запитав я, боячись голосніше дихнути. Вона лише подивилася на мене.
– А як гадаєш? – спитала згодом. – Ким тобі видаюся?
– Дуже вже гарна ти, – сказав я. Вона засміялася.
– Це зле, що мене побачив, – мовила. – Чи багато тобі ще писати?
– Багато, – відповів я. – Половину.
– Чим же закінчиш?
– Не знаю, – відказав я. – Чим можна закінчувати коло? Хіба воно має кінець?
– Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю, – сказала жінка.
Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.
– Зле, що ти мене побачив.
– Але хто ти? – спитав я в надії, що помиляюся.
– Спи, – м'яко шепнула вона самими вустами. – Одпочинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся за неї, бо надто боїшся.
– Чого? – Я відчув, що хвилююся. – Чого можу боятися?
– Що закінчив мандрівку в тишу житейську, – шепнула вона. – А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад. Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш і це?
Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я подумав: існую сам у великому просторі.
Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з чим не порівняти – вона свята. Дрижали, мов живі, зорі, сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю, а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив, як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тільки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава, бродили земні соки – вічне існування, якому немає виміру перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадійним човником, котрий ніколи не пристане до берега.
– Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що запліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них потреби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив собі таких чудних дітей?
Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почуттями, аж доки не отямився.
«Не можу гаяти часу, – хльоснула мене думка. – Вчиню хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має замкнутися».