– Хто тут? – запитав я.
Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура й послужливо схилився.
– Чого панство бажає?
– Бажаю не я, а той, – кинув на мене Страх.
– Той не заплатить мені, – плаксиво озвався шинкар.
– Платитиму я, – мовив Страх, і шинкар запобігливо йому вклонився.
– Замовляй! – грубо сказав мені, невдоволено дмухаючи на червону бороду, шинкар.
Тоді я відчув, що в мене пересохло горло. Невситима згага пекла мені груди.
– Води! – сказав я похапцем. – Найхолоднішої і найчистішої.
Страх засміявся.
– Джерельної! – гукнув я шинкарю навздогін.
– Це вам буде недешево коштувати, – сказав той. Я відчув невластиву собі задерикуватість.
– Чи можу я ще одне замовити, пане Страше? – спитав.
– Скільки завгодно, – сказав Страх.
– Власне, в мене не так замовлення, як бажання. Чи не забралися б ви під три чорти?
Страх зареготав, шинкар стояв на вступі до господи, здивовано вибалушивши очі, а я зморено розклепив повіки. Крізь мале горішнє віконечко било мені у вічі сонце – було боляче очам.
М'який прохолодний серпанок укривав землю, тільки-но засвітало. Я постояв у подвір'ї, а тоді пішов у садок. Довкола рясно червоніли вишні. Я зірвав одну, другу й третю – вишні були покриті росою й гарно тамували спрагу, їв і випльовував кісточки, доки не зсудомило мені зуби. Тоді ліг під деревом просто в росу й заклав руки під голову. Мені впала на обличчя велика холодна крапля – зірвалася, очевидно, з листка. Небо було чисте, без жодної хмарини, але я чув, як по всьому садку монотонне покрапувало, ніби хтось відміряв час. Я вдихнув на повні груди вогкого, пряного повітря – пахло вишневим глеєм. Пахло росою і ранком – щось подібне до запаху свіжого молока. Мені раптом захотілося, щоб завмерла ця хвилина, – нема ліпшого, як відчувати на серці мир. Після важких снів, привидь, пристрастей учорашнього дня любо було відчувати, як на обличчя кладеться чистий шовк неба. Сонячне проміння несміливо проникало в сад і пестило прозорими пальцями горішнє листя. Крапало й крапало – дзигар ранку, дзигар мирно започаткованого дня.
«Скільки часу минуло від початку моєї подорожі?» – подумав я і здивовано відзначив, що вже немало. В Поповій Горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзуїтській колегії, і ось уже цілий рік, як співаю в хорі.
РОЗДІЛ XXIII,
у якому Турчиновський оповідає, як його скинули з хорів
Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подружився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хитрощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути регентом – моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів покерувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх перестав до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішим піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.
«Будь бадьорий та веселий», – настановив собі я і став справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а коли таке зі мною буває, світ для мене – розгорнута книга, і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина, котра дочекалася погоди.
Все відбувається в мені так: музика починається в глибині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові божественних звуків. Музика росте в мені, як орація, – тони її нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладнатися на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх внутрішнім зором, майже торкаюся – з'являється піднесеність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширюються, зносяться, наростають.
Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати, намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю цього, відчуваю готовність до чину – можна піднятися на хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й помираю для нього – тільки так я зможу до решти перелитися у найвище і найсокровенніше раювання – спів…
Отож я – регент і моїй волі підлягають голоси цілого хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудового багатоголосся – місія для мене не вельми звична, адже ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкладатись у чарівну гармонію, тут не було владарювання прямого, а злиття – кожен голос стає чинником єдиного великого співу, одного голосу, складеного з багатьох.