«А може, мій талант у безталанності? – раптом подумав. – Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж мандрована!»
Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й обхопив голову руками – в ній голосно дзвеніло. Так просидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене йде сам єпископ Четвертинський.
– Чи не ушкоджений ти, сину мій? – спитав він.
– Свята богородиця врятувала мене, – відповів, відчуваючи на очах сльози.
– Убійника, злодюгу вже шукають, – сказав єпископ. – А ти, сину, лишайся в мирі…
– Не маю вини, отче, – сказав я.
– Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров'я. Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, попросив відпустити мене з міста.
– Не буде тут мені життя, – сказав я.
– Жаль мені тебе відпускати, – мовив Цей добродійник. – Але воля твоя, чини, як знаєш.
Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а на друге закинувши торбу. Раптом зачув гамір, удари заліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув убік, і переді мною лягла разюча картина.
Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподорожан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро, їх уже побито й міцно зв'язано – вони плуганилися, понуривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба, але її до злодіїв не підпускала сторожа.
– Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! – горлав, стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чоловічок. – Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як їх вішатимуть!
Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звідусіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч вулиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали й обкидали їх найобразливішими лайками.
Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лишаються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як звичайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але душею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й перед собою вони чисті і тільки перед світом – брудні і зловорожі…
Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох розбишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене каламутними, повними ненависті очима.
– І він тут! – тихо сказав Семен, але так, що почув і я. – Жаль, не вдалося нам його придушити…
– Казав, не розпочинаймо діла, поки з ним не розправимося, – ще тихіше сказав Іван. – Коли така погань поруч, краще не розпочинати…
Вони стояли супроти мене, й не могли ми розвести поглядів. Процесія зупинилася, всі здивовано дивилися на нас. Важко мені описати, що побачив я в тих скерованих до мене поглядах гультіпак. Було там стільки тупої й безрозсудної озлості, стільки затятості, а водночас безсилля, що, придивившись збоку, можна було б подумати, що вони й справді невинні жертви, а винуватець їхніх нещасть таки я. Знав: не інакше дивився б на мене й колишній регент, коли б довелося нам із ним здибатися, – щось дивне й незбагненне зводило мене з такими людьми, з якими ніколи не дійду спільної мови. Тут же, під пронизливими поглядами гультіпак, стислась і змаліла моя душа, не міг я збагнути ані тих людей, що палають супроти мене лихим вогнем, ні основ їхньої упередженості.
– Це хтось із їхніх? – спитав хтось із юрби.
– Та де, – відповіджено йому, – це той, що падав з хорів!
– Чого ви стали? – закричали ззаду. – Ведіть! Злодіїв штовхнули вперед, але вони раптом видерлися з рук сторожі й кинулися на мене. їх похапали за плечі, і вони, знеможені, безсило плюнули в мій бік. Слина зависла на їхніх неголених підборіддях; жалюгідні й принижені, не витираючи навіть тієї слини (мали-бо зв'язані руки), вони посунули далі дорогою.
Я стояв, безсилий зворушитися. Не можу й зараз, люб'язний читальнику, зрозуміти отого божевільного їхнього поруху супроти мене. Чудна думка прийшла мені до голови: вони ненавиділи мене; очевидно, як вони в моїм, займав у їх цім житті особливе місце і я. Бо й справді: чи знаємо ми, яке враження викликаємо в світі, а якщо й знаємо, то чи правдиве те знаття?..
Люди пішли, а до мене наблизився якийсь чолов'яга.
– Це знайомі ваші, пане регенте? – спитав. Палив люльку, і дим обгортав його обличчя.
– Авжеж! – мовив я. – Вони хотіли мене вбити.
– Зголосіть про те суддям, – виплюнув жовту слину чолов'яга.
– Стане їм, – сказав, відчуваючи отой чудний смуток. – Більше як на смерть не карають людину.