– Я бачив отару, – казав той дід. – Вона котиться по землі, не чиніть їй шкоди, і вона не пошкодить вам…
Але діда ніхто не слухав, часом цькували його собаками й закидали камінням. Один такий необережно кинутий камінь пробив дідові голову, і старий сконав.
По тому знову почали говорити люди про отару, але цього разу із острахом. Незабаром вона й справді почала з'являтися на шляхах, перетинала міські й сільські вулиці і знову турбувала людей своєю незбагненністю.
РОЗДІЛ XXV,
де Турчиновський оповідає про вічну оману доріг і про дощі
Дороги для мене, любий читальнику, що для п'яниці трунок. Завжди відчуваю неземний трем, коли ступаю на незвіданий шлях. Очі застеляються серпанком, тіло напружується, в ньому починає струмувати прихована сила, яка наливає тіло дзвінкою молодістю. Люблю через те починати мандрівку сонячного ранку, коли все, як і я, переповнене ясними соками і коли життя здається найоманливішим і найчудовнішим.
Цього разу я йшов до міста Шклова, моїми співподорожанами стали два шкловські купці Іван Мазурович та Михайло Косебуцький, було з нами й декілька чоловік із хору, де я так нещасливо почав регентування – вони вирішили разом зі мною уздріти ширшого світу.
Таке товариство мало бути безпечним, і, справді, жодних пригод я не мав – зажив натомість гарного й бадьорого відчування дороги й сонця. Бачилася мені дорога живим створінням, ласкавим та ніжним, оживленими сприймав я ниви, зілля, ошатні високі хмари, що пливли, пишаючись, серед блискучої блакитняви; жайворонки там аж захлинались од натхнення, а в хлібах дзвінко били перепели. Синьоокі волошки любо блимали до мене, серед трав та житів народжувався м'який легіт і м'яко обвівав; довкола – хвилі та й хвилі; чулося похропування купецьких коней, а також тихий спів, що його завели співаки і який підтримав і я. Поблискувала невисохла роса, де-не-де зустрічалася самотня груша з тугими зав'язями грушок, а по узбіччях – лапаті подорожники. Величезні, горді, ніби лицарі, будяки, жовта кашка з її медвяним духом, м'який видих материнки, несміливі ромашки, розливи чебрецю захоплювали горбки і радили раду. Чулося гудіння бджіл, джмеля, швидкі гедзі моталися над кінськими крупами, пахло сіном – хтось викосив край дороги траву, і її вже взяв сонячний тлін. Довкола було стільки мирного хвилювання, яскравого сонця, життя й буяння, що я, підтягуючи співакам, не міг одвести від тієї краси погляду. Відходили, забувалися попередні лиха й пригоди, мої вороги-співподорожани й регент – всі ті нещастя й видіння, які мучили мене. Був я очищений і вільний, як пташка. Сповідником виступило Сонце і вся багатолиця матінка наша – натура, якій варто й потрібно скласти славослів'я. В такий спосіб я й сповідався – людина повинна весь час очищатися перед власним сумлінням. Ми все-таки прагнемо відділитися від звіра, що сидить у кожному з нас, і хочемо його ускоромити. Одним це вдається, інші – довічні його раби, й до таких не доходить погук розуму. Чи не так з'являється ненависть, думав я, – замість того, щоб рівноважити в собі супротивенства, люди у пристрасті впадають, запалюючись великою озлобою. Я завжди намагався оберегтися від такого, адже зло – це і є звір, з яким люди борються, а з ними і я. Така боротьба стає для мене своєрідною сповіддю, «думками в собі», як зву я це високе дійство. Мій сповідальник Сонце – розкішний і милостивий, це воно кладе перед очі великий світ з його рухом та барвами – в спостереженні того світу я знаходжу немалу втіху. Годі в мені з'являється вмиротворений спокій, вмиротворена любов до всього живого, всього, що дихає і росте…
Доки я все те писав, люб'язний читальнику, насунулися на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт – видно скошені струмені й залитий водою світ.
Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною живою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хотілося того – затяжного й тихого плескоту, коли все покривається серпанком і вода стає володарем світу, а земля спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала любові. Я відчуваю отаке щільне з'єднання двох потужних начал – це заспокоює мене й умиротворює.
Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я, нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марення, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич – блукаю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне – життя, тож воно – корінь усього сущого, джерело, з якого п'є людський розум.