— Ну, вона постукала мені у двері, а я — в шортах і з пивом у руці. Іду відчиняти. Я такого й не чекав. Вона струшує отим білявим волоссям. — Полло покрутив головою, імітуючи її. — Її запах шириться кімнатою, вона на мене провокуюче дивиться.
Малюк, захопившись історією, трохи збуджений, раптом згадав про свою роль арбітра. «Сорок!» Він неуважно озирнувся до інших, потім одразу ж повернувся до Полло та закінчення історії.
— Тоді вона відкриває свою кофтину, вивалює звідти оті величезні цицяри й каже мені: «Візьми мене, я твоя». — Полло раптом посерйознішав. — Але ти ж, Малюче, знаєш, який я хороший друг?
— Авжеж. Сорок один! І що далі?
— І тоді я їй кажу: «А про Луконе ти геть не думаєш?» А вона така: «Ні, не думаю, мене зовсім не гребе той вилупок, я хочу тебе, твого тіла». — Полло помовчав. — Ну, щодо цього, Малюче, ти її добре розумієш, еге ж?
— Звичайно. Сорок два!
— Тоді я відкидаю бляшанку, притискаю її до дверей і вліплюю поцілунок у губи, а потім кладу руку між…
— Це я тобі зараз вліплю!
Луконе зі спринтерською швидкістю зірвався зі свого місця. Полло запустив у нього запаленою цигаркою, але це не мало успіху, і він побіг до краю дашка.
Луконе летів на нього з розлюченим обличчям, видихаючи носом, як бик.
— Я тебе розірву!
Полло незграбно зістрибнув униз. Торкнувшись землі, одразу підвівся й кинувся навтьоки.
Луконе залишився на дашку, посилаючи прокльони. Полло почав дражнити його знизу:
— Та що ти можеш зробити… Отже, Малюче, я тобі розповім кінець. Я взяв Карлону за вуха… — Полло підняв руки, мов тримав уявну Карлону за вуха. — І бац! — Зімітував стегнами жахливий випад уперед. — Я її трахнув!
При цих словах Луконе геть засліпив гнів, він зіскочив з дашка, волаючи, немов божевільний:
— Йя-я-а-а-а-а-а-а-а!
Приземлився неподалік від автівок дівчат. Підвівся й погнався за Полло.
— Дідька лисого ти мене спіймаєш! Це ж я «дрочив забагато», га?
— Я тебе вб’ю…
Вони зникли ось так, бігаючи зиґзаґами між машин, у глибині вулиці Ячіні. Інші засміялися, потім повернулися, стривожені, спітнілі та зосереджені, до відтискань.
— Сорок три!
Степ опустився повільно. Прикрив очі, зібрався з силами і — угору, рішуче і з легкістю витискаючи обома руками. Подивився перед собою. Вдалині, у кінці вулиці, Полло й Луконе кружляли довкола червоного «Гольфа». Луконе робив оманні рухи. Побіг праворуч, а тоді швидко кинувся ліворуч, намагаючись ухопити свого кривдника.
Полло, верткий, як завжди, одразу ж забіг за інший бік автівки. Потім, обпершись обома руками на капот і нахилившись уперед, почав дражнитися. Степ не міг чути, що він йому говорив, але уявляв. Усе було так, як і завжди, так само, як тоді, коли він уперше їх побачив у спортзалі.
Коли вони увійшли, то побачили ліворуч декількох дівчат, здебільшого гладких, що танцювали у скаженому ритмі диско. Їхні сідниці важко колихалися, обтягнуті еластичними синіми, рожевими, бордовими або просто чорними боді. На ногах вони мали теплі шкарпетки, іноді діряві й зовсім не елегантні, та барвисті або просто білі кеди.
— Один, два, три, чотири! Тепер уперед, руки ось так!
Гарна молода дівчина з білявим волоссям, заплетеним еластичною рожевою стрічкою такого ж кольору, як і її гетри, змінила вправу. Інші вторили їй. Деякі з них не відразу віднайшли правильний ритм. В однієї це взагалі не вийшло. Спробувала підлаштуватися, дивлячись на найближчу сусідку. Вираховувала потрібний ритм, а потім починала вправу з правильної лівої ноги, але з неправильної правої руки.
«Присягаюся, відзавтра я припиню їсти». Це було єдине, що вона спромоглася сказати собі, дивлячись майже у відчаї на власне зображення в боковому дзеркалі, поділеному навпіл дерев’яним станком для балерин.
Стефано постав перед жінкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Її безперечно не можна було назвати красунею.
— Привіт, ти хочеш записатися?
— Так.
— Авжеж, тобі це може стати в нагоді.
Вона блимнула на його все ще набрякле око і взяла з-під столу бланк. Приязною вона також не була.
— Ім’я?
— Стефано Манчіні.
— Вік?
— Сімнадцять, у липні, 21-го.
— Вулиця?
— Франческо Бендзяччі, 39. — Потім, випереджаючи наступне запитання, додав: — 3-2-9-27-14.
Жінка підвела очі.
— Телефон, ні? Для запису…
— Ну ясно, не для того, щоб іти грати у марсіян15.
Банькаті очі зупинились на ньому на якусь хвильку, потім повернулися до заповнення бланка.
— З тебе сто вісімдесят тисяч — сто за запис і вісімдесят за місяць.