— Ти здуріла? Чому ти не розповіла, як насправді все сталося? Чому ти не сказала, що той кримінальний тип побив Аккадо без жодної причини?
— Я вважаю, що все було саме так, як я розповіла. Степ ні в чому не винен. Він непричетний. Звідки ви знаєте, через що йому довелося пройти? Що він відчував у той момент? Ви не вмієте виправдовувати, не вмієте вибачати. Єдине, на що ви здатні, — це засуджувати. Вирішуєте все у житті ваших дітей, як самі бажаєте, як самі думаєте. Навіть найменшого поняття не маючи, а що ж думаємо ми! Для вас життя — це як гра у джин: все, чого ви не знаєте, стає такою собі незручною картою, яка, якби ваша воля, ніколи б вам не випадала. Ви не знаєте, що з нею робити, вона вам руки пече. Але ви ніколи не спитаєте, чому хтось є жорстоким, а хтось колеться, бо вам на нього наплювати, це ж не ваша дитина, не ваша справа. Аж от тепер, мамо, воно тебе стосується, бо тепер твоя дочка є дівчиною того, хто має проблеми, а не думає тільки про найсучаснішу машину, «Дайтона» або відпустку на Сардинії. Він буває жорстоким, це правда, але, може, це тільки тому, що він не може пояснити багатьох речей, тому що йому занадто часто брехали, а насильство — його єдиний спосіб на це відповісти.
— Та що ти верзеш? Це все ідіотизм… І потім, ти взагалі не думаєш? Ти виставляєш себе брехухою. Ти брехала перед усіма.
— Та мене взагалі не гребуть твої друзі, і що там вони думають, і чи вони мене засуджують. Ви завжди кажете, що це люди, які все зробили самі, усього досягли. Чого вони досягли? Що зробили? Тільки заробили грошви. Вони не розмовляють з власними дітьми. Їм насправді начхати, чим ті займаються, чи страждають. Вам до нас немає жодного діла, бляха!
Рафаелла розмахнулась і вліпила їй добрячого ляпаса. Бабі провела рукою по щоці, потім усміхнулася.
— Я навмисно це слово сказала, а що ти думала? Тепер, коли ти мені дала ляща, твоя совість спокійна. Тепер ти можеш повертатися до своїх подружок і сідати за стіл з картами. Твоя дочка добре вихована. Вона розуміє, що є добре і що є погано… Вона знає, що не можна лаятися брудними словами і що слід поводитись виховано. А ти не бачиш, що ти жалюгідна, ти смішна? Ти відправляєш мене на месу щонеділі, але якщо я занадто втілюю у життя Євангеліє, то це вже ні, це вже недобре. Якщо я занадто люблю ближнього свого, якщо приводжу додому когось, хто не підводиться, коли ти входиш до кімнати, або ж не вміє поводитися за столом, то ти вже носом крутиш. Ви мали б вигадати власні церкви, власне Євангеліє, де не всі воскресають, а тільки ті, хто не сідає за стіл у майці, хто не підписується, ставлячи прізвище перед іменем, ті, чиїх батьків ви знаєте, ті, хто гарний і засмаглий на курорті, і вдягнений за вашим стандартом. Ви просто клоуни.
Бабі пішла. Рафаелла стояла й дивилась на неї, аж поки дочка не сіла на мотоцикл зі Степом і не поїхала геть.
Скільки часу минуло відтоді. Скільки всього змінилося. Зіхтнула, висунула другу шухлядку.
«Бідна мама, скільки ж я їй горя завдала. А зрештою, вона мала рацію. Я це зрозуміла аж тепер. Але є в житті важливіші речі».
Продовжила складати свій одяг. Утім, з цих важливих у житті речей їй не спала на думку жодна, може, тому, що вона не хотіла більше про це думати, чи тому, що так було зручніше. Можливо, тому, що насправді їх було не так уже й багато.
…Докори сумління, бюстгальтер, який він колись брав на кпини… «Яка ти сьогодні сексуальна». Один за одним набігли спогади — невблаганні, тужливі, сумні й далекі. Вихідні, проведені разом, коли вони втікали на крилах якоїсь брехні. Завжди учотирьох, з Полло та Палліною, на морі чи в горах, у маленьких ресторанчиках, під час романтичних прогулянок під місяцем… Нічні теревені ні про що на парапеті, на пляжі, у темряві на незручному пляжному шезлонгу. Її день народження, її вісімнадцятиріччя в Анседонії. О десятій годині вечора раптом — шум мотоциклів. Усі гості виглянули з тераси. Нарешті є привід для розмов. Це приїхали Степ, Полло та їхні друзі. Злізли з мотоциклів й увійшли до зали, регочучи, впевнені й нахабні, роззираючись довкола. Друзі вишукували очима, чи знайдеться тут якась красуня.
Бабі побігла йому назустріч, пірнула в його обійми, почула ніжне «щиро вітаю, сонечко» й відчула зухвалий поцілунок у губи.
— Ти що, батьки ж тут…
— Я знаю, саме тому це й роблю! Іди, іди до мене…
Після торту зі свічками та подарованого батьками «Ролексу» вони втекли. Вона піддалась, дозволила себе вкрасти цим веселим очам, цим його смішним пропозиціям, цьому швидкому мотоциклу. Геть звідси, вниз узвозом — до нічного моря, до аромату дроку, подалі від цих нікчемних гостей, від презирливого погляду Рафаелли та сумного — Клавдіо, який сподівався протанцювати вальс зі своєю дочкою-іменинницею, як це роблять на вісімнадцятиріччя всі батьки.