Степ відпив кави. Вона гірчила ще дужче. Засміявся. А той раз, коли Бабі запросила всіх його друзів на вечерю? Спроба подружитися. Вони сіли за стіл і спочатку поводилися досить пристойно — так, як їх наполегливо попросив робити Степ. Але потім не витримали. Один за одним вони попідводилися з-за столу, загарбали собі всю їжу, видудлили пиво й подалися до вітальні. Велика помилка — запросити їх у середу. Тоді, коли є розіграш кубків. Звичайно, все завершилося драматично. «Рома» програла, якийсь прихильник «Лаціо» почав брати її уболівальників на кпини, відтак почалася бійка. Степові довелося виштовхати всіх.
Несхожість, незгода, нелад. Він спробував піти їй назустріч. Маскарад. Вони вдяглися у костюми Тома й Джеррі, і саме на ту саму вечірку, яку обрали вони, прийшли також Полло з Палліною. Жарт долі? Чи просто підказка Палліни? Усі вдали, що не впізнали його. Привіталися з Бабі — маленьким блакитнооким Джеррі, й проігнорували Тома, сміючись щоразу, коли повз них проходив цей котисько з величезними м’язами.
Наступного дня на площі до нього підійшли з серйозним виглядом Полло, Малюк, Гак та деякі інші.
— Степе, ми мусимо тобі дещо сказати. Знаєш, ми вчора були на одному святі й бачили там Бабі.
Степ глянув на них, вдаючи, ніби не знає, про що йдеться.
— То що?
— Ну, вона була перевдягнута на мишу, і до неї залицявся такий собі котисько, масно так, як хряк. Здається, він кремезний і любитель побитися. Якщо потрібна наша допомога, щоб поставити його на місце, то кажи. Бо це ж проблема. Є ж такі котиська, які… — Полло не зміг закінчити фразу. Степ наскочив на нього, заблокував його голову під пахвою й почав сильно терти йому потилицю своїм залізним кулаком. Під регіт друзів, під регіт Полло, під його власний регіт. Яка дружба! Раптом відчув страшний сум.
Той вечір. Чому він пішов на свято замість перегонів? Бабі дуже наполягала. Усі ці речі він зробив заради неї. Може, тоді б цього не сталося. Може.
Домофон деренчав, як навіжений. Хазяйка квартири пробігла вітальнею, відчинила двері. На порозі стояла Палліна — пополотніла, тремтить. Її розпачливі очі сповнені сліз і страждання. Степ підійшов до неї. Вона подивилась на нього, стримуючи оте перше ридання.
— Полло загинув.
І обійняла його, намагаючись знайти у ньому те, що вже не могла знайти ніде. Свого друга, свого хлопця, з його веселим дзвінким реготом. Вони одразу ж побігли до Теплиць разом з Бабі, на її «Y10», нещодавно подарованій батьками. Всі втрьох, у цій машині з її запахом новизни, який набував присмаку мовчазного страждання. Потім вони побачили. Мерехтливі вогні довкола місця, де все це сталося. Мотоцикл їхнього друга. Ненависну уніформу й поліцейські машини довкола Полло, розкинутого на землі, не здатного вже сміятися, жартувати, брати на кпини, плести нісенітниці. Хтось щось вимірював там метром. Кілька хлопців стояли й дивилися. Але ніхто не міг би побачити чи виміряти те, що зникло. Степ мовчки нахилився над другом, погладив його по щоці. За багато років дружби вони ніколи не вживали цей лагідний жест, він був недозволений. Потім прошепотів крізь сльози: «Я сумуватиму за тобою». І тільки один Бог знає, наскільки він був тоді щирим.
Каву випито. Раптом нестримно захотілося почути, як Полло читає «Спортивний кур’єр» — цей вайлуватий тип, який лякав його хатню помічницю, який вривався вранці до нього додому й будив його, який ішов по життю, регочучи й створюючи шарварок повсюди. Потім спитав себе, відколи він більше не їв канапок з лососем. Віддавна. Власне, з того дня. Але чомусь зараз не хотілося такої канапки. Може, тому, що якби справа була в канапці, він міг її мати.
Бабі подивилась на подарунок, що придбала для Палліни. Він стояв на столику, загорнений у червоний папір із золотою стрічкою. Вона уважно його вибирала, він точно сподобається подрузі, дорого коштував. Однак він досі тут. Вона не подзвонила подрузі, вони давно не чулися. Скільки всього змінилося між нею та Палліною. Вона була не такою, як колись, вони почувалися незручно, не виходило розмовляти. Можливо, через те, що після школи вони обрали дуже різні шляхи. Вона — економіку та комерцію, а Палліна — Інститут графіки. Їй завжди подобалось малювати. Згадались усі ті записки, що Палліна надсилала їй під час уроків. Карикатури, кумедні фрази, коментарі, обличчя подруг. «Вгадай, хто це?» Вона малювала так добре, що Бабі одразу ж вгадувала. Дивилась на малюнок, підводила очі й одразу ж знаходила оригінал. Однокласницю з випнутим підборіддям або ж трішки клаповуху чи з занадто широкою усмішкою. І сміялися здалеку, просто однокласниці, великі подруги. Кожна дрібничка підходила для того, щоб дістати нове зауваження. Вони майже пишалися цими веселощами, цими не надто прихованими усмішками.