А потім — той вечір, і наступні дні, і весь наступний місяць… Довгі мовчання, сльози. Полло більше не було, і вона не могла цього усвідомити. Аж поки їй одного разу не потелефонувала матір Палліни. Бабі побігла до неї. Знайшла її — розпластану на ліжку, вона блювала. Випила пів пляшки віскі разом з упаковкою валер’янки. Суїцид для бідних — так назвала це Бабі, коли побачила, що подруга повернулась до тями. Палліна розреготалась, потім заридала в її обіймах. Мати залишила їх самих, не знаючи, що робити. Бабі погладила її по голові.
— Ну ж бо, Палліно, не роби такого. Ми всі переживали жахливі періоди, всі ми хоч раз замислювались про те, щоб покінчити з усім цим, що жити не варто. Але як забути рогалики від «Монді», і піцу від «Баффетто», і морозиво «У Джованні»?
Палліна усміхнулася, витерла сльози й шморгнула носом.
— Я теж, коли ми розійшлися з тим покидьком Марком, думала, що мені не жити, що я просто не зможу, що сенсу в житті більше немає. Але потім оговталась, ти мені допомогла, ти виводила мене у світ, і я зустріла Степа. Звісно, зараз мені хочеться придушити його з тими його манерами, але все на краще, ні?
Вони розреготалися. Палліна ще якийсь час схлипувала між сміхом, Бабі дала їй хусточку, щоб витерти очі. Але з того дня щось між ними почало змінюватися, щось тріснуло. Вони рідше чулися телефоном, а коли чулися, то не було особливо чого розповідати.
Можливо, це тому, що з часом ми відчуваємо прикрість за те, що одного разу були занадто слабкими перед другом. А може, тому, що завжди вважаємо, що наш біль — унікальний, його ніхто не розуміє, як, власне, і все інше, що нас стосується. Ніхто не вміє кохати так, як ми, ніхто не страждає так, як ми. І навіть живіт — «це ж у мене він болить, не в тебе».
А можливо, Палліна так ніколи й не пробачила Бабі того, що вона тоді пішла на свято зі Степом. Степ, котрий — якби тільки він був там — не дозволив би Полло змагатися, Степ би його врятував, не дозволив би померти, адже був його янголом-охоронцем.
Бабі пильно дивилась на подарунок. А може, були ще якісь причини, більш потаємні, більш складні для розуміння. Треба їй зателефонувати. У Різдво ми мусимо бути добрішими.
— Бабі! — голос Рафаелли.
Вона подзвонить Палліні пізніше.
— Так, мамо?
— Можеш підійти на хвилинку?
Бабі пішла до неї. Рафаелла усміхнулась їй.
— Дивись, хто до нас завітав.
На порозі стояв Альфредо.
— Привіт, — Бабі трішки зашарілась.
У цьому вона не змінилась. Коли віталася з ним, і сама про це подумала. Можливо, у цьому вона ніколи не зміниться. Альфредо спробував сказати щось заспокійливе:
— Тут жарко.
Бабі усміхнулась.
— Так.
Мати залишила їх наодинці.
— Хочеш, поїдемо подивимось виставку вертепів на площі Дель Пополо?
— Так, чекай, я тільки щось накину. Тут тепло, а от надворі має бути зимно…
Усміхнулись одне одному. Він стиснув її руку. Вона усміхнулась йому змовницьки. Потім пройшла коридором. Як дивно, вони багато років мешкали в одному житловому комплексі і не познайомились раніше.
— Знаєш, я дуже багато вчився останнім часом, мусив готуватись до захисту диплому, до того ж нещодавно ми з моєю дівчиною розійшлися.
— Я теж.
— Ти теж готувалась до захисту? — усміхнувся він.
— Ні, я теж залишила свого хлопця.
Насправді Степ цього ще не знав, але вона рішення вже ухвалила. Важке рішення, виткане зі сварок, дискусій, проблем з батьками і от тепер — з Альфредо. Бабі надягла пальто. Знову пройшла коридором. У цю мить задеренчав телефон. Бабі зупинилась, подивилась на нього. Рафаелла підійшла.
— Так?
Бабі стояла поряд з нею, із тривогою в очах, німо питаючи, чи це по неї. Рафаелла ніжно похитала головою, прикрила слухавку:
— Це мені…
Бабі спокійно попрощалася з нею, поцілувала легко і так само прошепотіла:
— Повернуся пізніше.
Рафаелла подивилась, як вона виходить, усмішкою відповіла на чемне прощання Альфредо. Двері зачинились.
— Алло? Ні, мені шкода, але Бабі нема вдома. Ні, я не знаю, о котрій повернеться.
Степ поклав слухавку. Спитав себе, чи справді вона не вдома. І чи зізналася б вона йому. Самотньо сидів на дивані, поринувши у спогади, поряд з німим телефоном, без надії. Щасливі дні минулого, усмішки… Це були дні кохання та сонця. Уявив її поряд, у його обіймах, на цьому дивані, так, як це було.